У садок із радістю.

Як запобігти ускладнень адаптації до умов дитячого садка

Прийшовши до дошкільного закладу, малюк потрапляє в нові соціальні умови, зустрічається з новим середовищем, змінює звичного розкладу та способу життя. Проблема адаптації до умов дошкільного закладу виникає у дитини будь-якого віку, коли вона вперше приходить до дошкільного садка. Завдання педагогів ДНЗ – допомогти дитині пристосуватися до дитячого садка, сприяти подоланню перешкод, які виникають на цьому шляху, визначити найголовніші психолого – педагогічні аспекти адаптації.

Людмила Олтаржевська, практичний психолог ДНЗ №32

Психологічна адаптація – це процес взаємодії особистості з середовищем, при якому особистість має враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення основних потреб.

Дошкільні заклади першими відкривають перед дитиною світ соціально суспільного життя. Дитячий садок разом із родиною бере на себе функції виховання та формування особистості, спприяє гармонійному розвитку малюка, для полегшення або нівелювання стресової ситуації процесу адаптації до дошкільного закладу.

В житті майже кожної дитини наступає такий особливий етап, як входження її в нові умови життя – умови дитячого садка. На ступінь легкості, або, навпаки, важкості пристосування малюка впливають такі фактори: настрою батьків, соціальний досвід дитини, розвиток дій із предметами, рівень оволодіння мовою, рівень самостійності дитини, дотримання режиму дня вдома та дошкільному закладі.

Щоб зберегти психічне та фізичне здоров’я дитини, формування її первинної життєвої компетентності, - перш за все здійснюється через взаємодію з родинами вихованців. Родини майбутніх вихованців запрошуються на заняття. Казково обладнане приміщення, сучасний дизайн, різноманітне предметно-ігрове середовище, яке включає не тільки сюжетні та розвивальні іграшки, а й звичайні побутові речі: кольорові мочалки, кришечки, прищіпки, застібки, ґудзики, дозволяють малюкам цікаво та корисно проводити час.

Формування первісних навичок соціалізації в системі всебічного розвитку у грі та різних видах діяльності, а саме: оздоровчої гімнастики, логіки , казкового світу, чарівної фантазії фарб і веселих ноток. Весь час поруч з дитиною знаходиться рідна людина, яка допомагає виконувати завдання, грається , спілкується.

Ігри з сухим та вологим піском, водою, мильними бульбашками допомагають знімати психічне напруження, а маніпулювання камінчиками, каштанами , крупою розвиває дрібну моторику рук дитини та сприяє розвитку мовлення й мислення. Вирішуючи проблему адаптації, великої уваги надаємо роботі з батьками, бо саме їхнє усвідомлення майбутніх змін, їхня турбота про емоційний стан, який переживатиме донька чи син, залишившись без рідних, визначатимуть особливості входження дитини в нові умови життя.

Кожна дитина потребує емоційної участі батьків і родини у співпереживанні, у спів участі до своїх проблем і труднощів. Дитина завжди шукає у дорослого підтримки, втіхи, схвалення. Безліч запитань виникає у турботливих батьків: « Чи сподобається моїй крихітці у новому оточенні ? Чи буде їй там зручно і комфортно? Чи знайде дитина собі нових друзів? Чи не буде весь час плакати і кликати маму і тата?».

На ці та багато інших запитань батьків доводиться розповідати на засіданнях консультаційного пункту « Педагогічна вітальня» .

Подолання труднощів періоду адаптації дітей до дошкільного закладу сприяють заняття з елементами тренінгу з батьками. Як неможливо навчитися кататися на велосипеді без велосипеда, так і батькам недостатньо тільки послухати чи прочитати про різноманітні ігри та вправи з дітьми. Треба відпрацьовувати ці вміння на заняттях, де робота проводиться в підгрупах. Рольові ігри, мозкові штурми, обговорення ситуацій, виконання домашніх завдань роблять заняття з батьками цікавими і захоплюючими.

На цих заняттях зростає довіра батьків до працівників дошкільного закладу, здатність розраховувати на їхню підтримку та допомогу. Батьки мають змогу спостерігати роботу фахівців, учитися в них і переносити нові знання у свої сім'ї.

Л і т е р а т у р а

«Психолог довкілля» -№4 , листопад 2009.

«Довідник для батьків» - Н.В. Чуб

Радимо прочитати

Особливості адаптаційного періоду

Проблема адаптації до умов дошкільного навчального закладу виникає в дитини будь-якого віку, коли вона вперше приходить у ясла або дитячий садок. Для такої дитини все незвично: відсутність близьких, незнайомі дорослі, багато дітей, новий розпорядок дня, нове приміщення, незвичні умови. Нове життя потребує від дитини трансформації сформованого раніше стереотипу поведінки. Як відомо, він формується вже з перших днів життя в родині й до 2 – 3 років стає досить стійким. Така різка зміна звичних форм життя викликає насамперед нервово-психічне напруження, не завжди проходить без труднощів, а в деяких дітей супроводжується важкими емоційними переживаннями. У дітей у період адаптації можуть порушуватися сон, апетит, настрій, набуті раніше позитивні звички й навички, іноді підвищується температура тіла, може спостерігатися тимчасова втрата мови.
Як свідчать педагогічні й медичні дослідження, характер і тривалість адаптаційного періоду залежить від таких факторів, як:
вік дитини (важко адаптуються до нових умов діти у віці 10 – 11 місяців до 2 років; після 2 років діти значно легше пристосовуються до нових умов життя);
стан здоров’я й рівень розвитку дитини (здорова, добре розвинута дитина значно легше переносить труднощі соціальної адаптації);
індивідуальні особливості дитини (значною мірою поведінка дитини залежить від типу нервової системи);
рівень тренованості адаптаційних механізмів (діти, які до відвідування дитячого садка неодноразово змінювали умови життя, легше звикають до дитячого закладу);
досвід спілкування з дорослими й однолітками (вміння позитивно ставитися до вимог дорослих і адекватно спілкуватися з іншими дітьми).
У результаті комплексних досліджень було виділено три фази адаптаційного процесу:
1. Гостра фаза супроводжується різноманітними змінами в соматичному стані й психічному статусі, що призводить до зниження ваги, частих респіраторних захворювань, порушень сну, апетиту, регресу в мовному розвитку (фаза триває близько одного місяця).
2. Підгостра фаза характеризується адекватною поведінкою дитини, зменшуються порушення й проявляються тільки за окремими параметрами, на тлі вповільненого темпу розвитку, особливо психічного, порівняно з середніми віковими нормами (фаза триває 3 – 5 місяців).
3. Фаза компенсації характеризується прискоренням темпу розвитку, і діти до кінця навчального року переборюють відзначену вище затримку розвитку.
У свою чергу, гостра фаза має три ступені адаптації: «легку»,
«середню» й «важку».
При легкій адаптації негативний емоційний стан дитини триває недовго. У перші дні в неї погіршується апетит і сон, вона з небажанням грається з іншими дітьми. Мова загальмовується, але дитина може виконувати вказівки дорослого. Під час подальшого звикання до нових умов усі ці явища зникають протягом першого місяця перебування дитини в дитячому закладі. Захворювання не більше одного, триває не більше 10 днів, без ускладнень. Вага без змін. Ознаки невротичних реакцій і змін у діяльності вегетативної нервової системи відсутні.
При середній адаптації емоційний стан дитини нормалізується повільніше. Сон і апетит відновлюються лише через 20 – 40 днів. Настрій нестійкий протягом місяця, щодня плаче. Поведінкові реакції відновлюються на 30-й день перебування в ДНЗ. Ставлення до дітей, як правило, байдуже, але може бути й зацікавлене. Мова або не використовується, або мовна активність сповільнюється. Під час гри дитина не використовує набуті навички, ігри ситуативні. Ставлення до дорослого вибіркове. Протягом першого місяця дитина хворіє, як правило, гострими респіраторними інфекціями. Захворювання триває 7 – 10 днів і завершується без ускладнень. Вага не змінюється. З’являються ознаки невротичних реакцій: вибірковість у взаєминах із дорослими й дітьми, спілкування тільки в певних обставинах. Зміни вегетативної нервової системи: блідість, тіні під очима, палаючі щоки, діатез – протягом одного-двох тижнів.
При важкій адаптації емоційний стан дитини нормалізується досить повільно. Іноді цей процес триває кілька місяців. Дитина погано засинає, сон короткий, плаче уві сні, прокидається із слізьми; значно зменшується апетит, можлива відмова від їжі, невротичне захворювання, функціональні порушення шлунково-кишкового тракту. Не грається з дітьми або проявляє агресію. Відмовляється від участі в грі. Мовою не користується, або спостерігається затримка мовного розвитку. Гра ситуативна, короткочасна. За цей період дитина або хворіє ще раз, нерідко зі значними ускладненнями, або проявляє стійкі порушення поведінки (намагається сховатися, куди-небудь вийти, сидить і кличе маму тощо). У таких дітей бурхлива негативна емоційна реакція й негативне ставлення до дитячого закладу, що спостерігається в перші дні, часто змінюється млявим, байдужим станом.
Легку адаптацію й у певних випадках адаптацію середнього ступеня можна вважати закономірною реакцією дитячого організму на змінені умови життя. Важка ж адаптація свідчить про надмірні психоемоційні навантаження на організм дитини й вимагає відповідної уваги як від вихователя, так і від практичного психолога.

Соціальна адаптація дітей з особливими потребами.

Життя людини від самого початку і до кінця є адаптацією до середовища.
Соціальна адаптація – це інтерпретація людини в суспільство, у процесі якої відбувається формування самосвідомості та рольової поведінки, здатності до самоконтролю й адекватних зв’язків і стосунків.
Психологічна адаптація здійснюється шляхом пристосування людини до наявних у суспільстві узгодження індивідуальних цінностей і переконань та суспільних норм.
Соціальна адаптація – активний процес пристосування до соціального середовища, спрямований на збереження та формування оптимального балансу між людиною, її внутрішнім станом і навколишнім середовищем тут і тепер та з перспективою на майбутнє. Успішність адаптації не так від особливостей та об’єктивних властивостей ситуації, як від особливостей і наявності індивідуальних ресурсів, адекватності й ефективності стратегій їхнього застосування. Важливу роль у процесі адаптації відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях.
Вихователь- головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад – могутній фактор виховного впливу. Завдяки спілкуванню з дітьми педагог виховує їх не тільки словами, але й своєю особистістю. Не менш важливими є вимоги вихователя у процесі взаємодії з дитиною з особливими потребами. Вони передбачають глибокі знання індивідуально-психологічних особливостей дітей з особливими освітніми проблемами. Емоційна рівновага цієї категорії вихованців перш за все досягається за умов, коли під час розмови вихователь сідає на одному рівні з дитиною, щоб вона могла дивитися йому у вічі, і розмова була довірчою, та відбулося зняття нервово-психічного напруження завдяки дотикам (вихователь повільно та ніжно бере руки вихованця у свої руки і при потребі їх гладить). Під час бесіди педагог не повинен говорити голосно, адже дитина здебільшого прихильно реагує на нормальний, а не на гучний тон. Приємний голос справляє заспокійливий, пом’якшуючий ефект на вразливу психіку дошкільника, особливо в період соціальної адаптації.
Діти з особливими освітніми потребами дуже чутливі, емоційні і тонко відчувають, коли педагог ставиться прихильно до їхніх почуттів, думок, ідей. Тому вихованців заспокоюють підбадьорливі коментарі вихователя, наприклад: « Мені подобається, як ти використав жовтий колір у своєму малюнку», « Ой, я бачу, що в тебе багато ідей», «Молодець, добре міркує!» тощо. Водночас необхідно уникати запитань, на які дитина могла б відповісти одним словом «так» або «ні».
Одним із методів досягнення емоційної рівноваги дитини є подолання її невпевненості та відчуття страху перед навколишнім середовищем. Вихователь може допомогти малечі у процесі малювання фарбами , олівцями, фломастерами, крейдою звільнятися від страху, напруження, негативних переживань. Задля цього можна запропонувати різні теми малюнків: «Коли я вдома один», «Я засмучений», «Що мені снилося?», «Ми радіємо», «Мій страх» тощо. Головне, щоб дитина усвідомила свої переживання і спробувала передати їх на папері.
Розвиток емоційної сфери дошкільників з особливими освітніми потребами відбувається завдяки розширенню уявлень малюків про світ людських почуттів: радості, інтересу, подиву, горя, презирство, страху, провини, сорому, заздрості, жадібності, прикрості, гніву. Старших дошкільників важко навчати розпізнавати почуття, передавати їх мімікою, жестами, пов’язувати з певними життєвими подіями, відтворювати у грі або в малюнках. Важливим аспектом співіснування в колективі ровесників є вміння дітей емоційно адекватно реагувати на подію, вчинок, результат діяльності. Закономірно, що педагог має вправляти дітей дошкільного віку в умінні правильно переживати як перемогу, так і програш, формувати помірковане ставлення до труднощів, оптимістичне ставлення до необхідності їх долати. Зміст педагогічної роботи, спрямованої на забезпечення емоційної рівноваги вихованців з особливими освітніми потребами, включає виховання сили волі дошкільників, корекцію їхніх проявів довільної поведінки. Педагог має відмовитися від практики звичного оцінювання кінцевих результатів праці, акцентуючи увагу дітей на процесі подолання труднощів.

Важливим моментом у створенні комфортних умов перебування дітей з особливими потребами в дошкільному закладі є надання їм можливості періодично розвантажуватися, розслаблятися. Для цього можна використати ігри у «клякси» або ігри з папером, які сприяють релаксації. Для зняття агресії, звільнення від негативних емоцій слід боксувати гумову грушу. Ще можна запропонувати дитині виконати певні фізичні вправи, танцювальні рухи.
Отже, важливим чинником соціальної адаптації дітей з особливими потребами в дошкільному закладі є забезпечення їх емоційної рівноваги. Пріоритетна роль у цьому питанні належить вихователю, адже саме він несе відповідальність за ефективність педагогічної взаємодії.
Психологи і педагоги стверджують, що соціалізація дошкільника з обмеженими можливостями слід формувати шляхом зближення дошкільних форм організації та методів навчання з можливостями вихованця.
Педагогічний вплив на дітей з особливими потребами.
Методика педагогічного впливу є системою засобів організації різнопланової діяльності дітей, що забезпечує її різнобічний розвиток. Розрізняють такі види засобів: гра, слово, музика.
Провідною діяльністю дітей дошкільного і молодшого шкільного віку є гра. Наукові дослідження свідчать, що існують відмінності в кількості та якості та якості ігрових умінь у дітей із вадами та їхніх здорових товаришів. У малюків з особливими потребами гірше розвивається символічне мислення. Наприклад, вони можуть вимагати для гри іграшковий телефон, тоді як їхні однолітки без вад уже використовують еквіваленти – слова, дії, що зображають розмову по телефону, або символічні об’єкти, наприклад , дерев’яний кубик.
У дітей із вадами спостерігається затримка розвитку соціальних умінь, необхідних для гри. Вони можуть брати іграшки в рот чи намагатися замінити рольову гру фізичною, їхні розваги можуть бути хаотичними або нецікавими. Деяким малятам із вадами властиво повторювати ті самі дії, наприклад, гойдати, крутити предмети чи тримати їх перед своїм обличчям. Усі ці види поведінки можуть перешкоджати дітям брати участь у змістовній грі з новими об’єктами, а також заважати соціальній взаємодії малят з однолітками. Набуття необхідних ігрових навичок дітьми з вадами слід розглядати як першорядне завдання. Під час оцінювання дитини цьому питанню потрібно приділяти велику увагу і розробляти такі завдання та види діяльності, які допомагали б дітям природним шляхом оволодіти вміннями.
Поєднання слова, музики та руху (різноманітні ігри і фізкультхвилинки) дають нам новий напрям колекційної роботи – логоритміку. Включення логоритмічних складників у будь-яку форму роботи вихователя, логопеда сприятиме корекції дитини з різноманітними відхиленнями розвитку, порушеннями мовлення.

Виховання емпатії у дітей

Важливою ознакою зрілого громадянського суспільства є його гуманність, яка постійно реалізується її носіями - членами цього суспільства - через ставлення один до одного, до більших об'єднань людей, до природного довкілля
Тотальна гуманізація життя пов'язана насамперед з поліпшенням людських взаємин. У цьому контексті великого значення набуває проблема розвитку та виховання почуттєвої сфери особистості. Найвищі почуття, особливо моральні, що характеризують високорозвинену в духовному сенсі людину, надихають її на великі справи та благородні вчинки, не даються дитині в готовому вигляді від народження. Вони формуються батьками, родиною, навчальним закладом, суспільством...
Робота із сім'ями дітей є однією з важливих ланок просвітницької діяльності педагогів. Іноді педагогам досить складно встановити позитивні та результативні контакти з батьками. Пропонуємо поради, які сприятимуть спільній роботі та виникненню довірливих взаємин між батьками та педагогами: Поважайте батьків. Виявляйте повагу та зацікавленість.
Заохочуйте співробітництво. Залучайте сім'ї до участі в житті дошкільного закладу. Висловлюйте батькам свої пропозиції щодо їх участі в житті дошкільного закладу.
Використовуйте різноманітні форми залучення батьків, будьте творчими та дипломатичними.
Кожна сім'я має свої інтереси та можливості, і те, що може бути прийнятним для однієї сім'ї, для іншої зовсім непридатне. Батьки самі мають вирішувати, яка участь у роботі для них краща. Слід переконатись у розумінні дорослими, що будь-яка допомога корисна й цінна.
Будьте терплячими.
Залучення батьків до виховного процесу може викликати труднощі як з боку батьків, так і педагогів, тому на розвиток нових стосунків знадобиться певний час. Співробітництво з батьками зміцнюється тоді, коли воно базується на досягненні невеликих проміжних успіхів протягом тривалого часу.
Звертайте увагу на емоційний зв'язок між дітьми та батьками.

Навіть досвідченим батькам необхідно мати підтвердження того, що вони правильно виховують своїх дітей.
Підтримуйте з батьками систематичний і тісний взаємозв'язок.

Намагайтеся кожного тижня зустрічатися з батьками для індивідуальних бесід.
Висловлюйте свою дружелюбність.

Дайте батькам зрозуміти, що високо цінуєте їх участь у житті класу.
Намагайтеся залучити до роботи всю сім'ю.

Шукайте творчі шляхи співробітництва не тільки з мамами, а й з татами, з іншими членами сім'ї.
Підтримуйте конфіденційність.

Довіра - важлива умова виникнення та становлення дружніх зв'язків.

У кожному дошкільному закладі існує своя, вивірена практикою та досвідом система батьківської просвіти, метою якої є підвищення потенціалу сімейного виховання й удосконалення його реалізації.
Перед педагогами стоїть завдання актуалізувати проблему емоційного розвитку дитини в сім'ї, розширити знання батьків, підказати шляхи та засоби такої роботи в сім'ї. Найбільш природним є включити питання емоційного розвитку дітей у розділ, присвячений виховній діяльності сім'ї. Формами підготовки батьків до виховання в їхніх дітей емпатії до однолітків найкраще слугують бесіди, семінари, обмін досвідом, диспути, обговорення тверджень виховного змісту.

Організаційні умови проведення занять. Для того щоб успішно провести зустріч із батьками, слід створити комфортну, невимушену атмосферу. Помічено, що цьому може сприяти застосування нетрадиційних методів знайомства учасників заняття. Наприклад, можна запропонувати батькам, називаючи своє ім'я, пригадати, як їх називали в дитинстві, розповісти про свої улюблені страви, квіти, музичні вподобання тощо. Слід проявляти творчість у пошуках методів представлення батьків та їх урізноманітнення. Батьки мають залучатися до активного обговорення питань, які висуваються як предмет розмови. Цього можна досягти, якщо питання вимагатимуть розгорнутих відповідей. Корисно ділити учасників заняття на пари або невеликі групи, в яких батьки, відчуваючи себе вільно й невимушено, могли би висловити власну точку зору.

Приміщення, в якому проводиться зустріч, має бути зручним і затишним. Стільці можна поставити по колу, щоб усі присутні бачили один одного й відчували своє включення в обговорення. Бажано використовувати наочність, відео-, роздаткові матеріали для підкріплення виступів. Обов'язково мають включатись розважальні та ігрові моменти. Запрошуючи батьків на зустріч, слід звертатись персонально до кожного з них. Плануючи зібрання, слід передбачити час для того, щоби батьки могли поспілкуватись між собою, ознайомитися з підготовленою наочністю.

Пропоную використати поради батькам, які можна оформити у вигляді стіннівки або окремих пам'яток:
Радійте своїй дитині!
Розмовляйте з дитиною спокійно.
Будьте терплячими.
Намагайтеся кожного дня читати разом з дитиною.
Заохочуйте зацікавленість і фантазії дитини.
Піклуйтесь про те, щоб дитина мала можливість отримувати нові враження, які можуть стати джерелом її фантазій, мрій.
Купуйте книжки, платівки чи касети з улюбленими казками, піснями дитини. Хай вона насолоджується ними.
Якщо дитина зацікавилася чимось і почала колекціонувати щось - залучайтесь до її улюбленої справи та допомагайте їй.
Відвідуйте разом з дитиною музеї, виставки, бібліотеки.
Намагайтеся ставитись до всього з гумором!
Намагайтеся не відволікатись, не зупиняти, не переривати дитину, не підганяти її, говорячи, що ви все зрозуміли, поки дитина не розповість вам до кінця свою історію. У жодному разі не можна допустити, щоб дитина запідозрила, що вас не цікавить те, про що вона розповідає.
Бажано не примушувати дитину робити щось, коли вона втомилася, схвильована або коли її щось відволікає.
Бажано не задавати дитині надто багато запитань.
Намагайтесь не примушувати дитину робити те, до чого вона не готова.
Не можна постійно виправляти дитину, повторюючи: «Не так», «Перероби це».
Намагайтесь не заперечувати, наприклад, «Ні, вона не синя»; краще стверджувати: «Вона червона».
Бажано не критикувати дитину навіть наодинці, а тим більше у присутності інших людей.
Намагайтесь не встановлювати для дитини надто багато правил: вона просто перестане звертати на них увагу.
Бажано не зловживати стимулами для дитячих вражень - іграшками, поїздками та ін.
Намагайтеся не порівнювати дитину з іншими дітьми.

Дуже корисним, на наш погляд, є виготовлення плакату з текстом змісту книги «Діти вчаться тому, чого їх навчають» відомих американських психологів Нота Доброті й Харіуса Рейчел, який містить у собі квінтесенцію виховання:

Якщо діти живуть у критиці, вони вчаться осуджувати.

Якщо діти живуть у ворожості, вони вчаться битись.

Якщо діти живуть зі страхом, вони вчаться боятись.

Якщо діти живуть у жалості, вони вчаться жаліти себе.

Якщо діти живуть з насмішками, вони вчаться бути нерішучими.

Якщо діти живуть із заздрістю, вони вчаться зневірі.

Якщо діти живуть зі стидом, вони вчаться відчувати себе винними.

Якщо діти живуть із заохоченням, вони вчаться довірі.

Якщо діти живуть у терпимості, вони вчаться терпінню.

Якщо діти живуть із похвалою, вони вчаться бути вдячними.

Якщо діти живуть з визнанням, вони вчаться любити.

Якщо діти живуть зі схваленням, вони вчаться любити себе.

Якщо діти живуть з розумінням, вони вчаться цілеспрямованості.

Якщо дітей учать ділитись, вони вчаться бути щедрими.

Якщо діти живуть у чесності, вони вчаться бути правдивими.

Якщо діти живуть у справедливості, вони вчаться бути сраведливими.

Якщо діти живуть у добрі та ввічливості, вони вчаться поважати.

Якщо діти живуть у безпеці, вони вчаться вірити в себе й довіряти іншим.

Якщо діти живуть у приязні, вони вчаться розуміти, що наш світ прекрасний.

У системі педагогізації батьків бесіда вважається однією з найбільш дієвих її форм. Діалог педагога з батьками і зворотний зв'язок з учасниками заняття сприяють більш швидкому знаходженню результативних шляхів виховання й розвитку в дітей емпатії до людей взагалі й однолітків зокрема. Основними частинами бесіди є: вступ, уведення в тему, постановка проблеми, основна частина, завершення бесіди та підбиття підсумків.

Орієнтовні теми бесід: «Емоційний розвиток дитини», «Шляхи та засоби виховання почуттів у дітей дошкільного віку» та ін.

Диспути є ефективним методом формування в батьків суджень, оцінок, переконань, які виникають у результаті зіткнення різних думок і точок зору у процесі його проведення. Тема та основні питання, які будуть обговорюватись, повідомляються батькам завчасно. Початок проведення: постановка проблеми, обґрунтування її актуальності, короткий аналіз, постановка ключового питання для обговорення. Коли проводиться диспут, батьки аналізують поняття, доводять і захищають свої погляди, намагаються аргументовано переконати своїх опонентів у хиткості чи хибності їх позиції. Педагог має слідкувати за коректністю висловів виступаючих, сприяти їхній відвертості та щирості.

Орієнтовна тема диспуту: «Дієве співчуття - допомога чи розбещення?»

Запитання для обговорення:
Що таке співпереживання та співчуття?
Чи потрібні вони кожній людині?
Коли і як треба допомагати іншому?
У яких випадках твердження, що допомога розбещує іншу людину, є справедливим?
Найдієвіше форми співчуття.

Семінари значним чином активізують і стимулюють батьків, оскільки на них відбувається дискусійне обговорення їхнього власного досвіду виховання в дітей емпатії та самостійно опрацьованої інформації з цього питання. Колективне обговорення проблеми, свобода спілкування батьків між собою на семінарських заняттях створюють умови для утворення доброзичливих і щирих контактів. Виділяються такі організаційні етапи семінару: підготовчий (визначення тематики, розробка запитань, добір, формулювання завдань, розподіл запитань серед батьків, самостійна робота батьків, консультування батьків); основний (вступне слово вчителя - оголошення теми заняття, ознайомлення з ходом його проведення, уведення в тему; виступи батьків; запитання; спільне обговорення); заключний (підбиття підсумків, формулювання узагальнень).

Для проведення диспуту, семінару чи звичайного обговорення можна обрати деякі позиції змісту книжки згаданих вище американських психологів Нота Доброті й Харіуса Рейчел.
Ефективною формою самостійної роботи є їх само діагностика щодо здатності до емпатії. Для цього батькам слід запропонувати зробити в домашніх умовах тестування - само дослідження властивих їм емпатійних тенденцій.

Формування батьківської компетентності

Дитинство – це особливий етап розвитку суспільства. Сучасна наука має численні дані про визначну роль періоду дошкільного дитинства в житті кожної людини. Саме в цей період формуються психологічні новоутворення, які надають можливості здійснювати всебічний гармонійний розвиток дитини. На характер та зміст окремих періодів дошкільного дитинства в першу чергу впливають конкретні соціально-економічні умови та етнокультурні особливості суспільства, в яких зростає та виховується дитина, а також система організації та зміст дошкільної ланки освіти. Головним фактором впливу на дитину дошкільного віку виступають батьки та сім’я, які складають особливий предмет наукового аналізу сьогодення психологічної та педагогічної науки. Діти повинні виховуватись не для сьогодення а для майбутнього .Тому формування моральних основ дитячої особистості; сприяння вихованню доброї, чуйної, лагідної дитини; розвиток культури мовлення, спілкування і поведінку дитини; виховання потреб в самовдосконаленні та самовихованні - це і є принципом виховання дитини.

Дитина – особистість, яка здатна відчувати, переживати, сприймати, розмірковувати, хотіти, і, спираючись на свій унікальний досвід, мати свою власну точку зору, та вибирати, як їй поводити себе у тих чи інших ситуаціях. Надзвичайно важливо зрозуміти, як дитина бачить свою сім’ю, себе, як інтерпретує те, що відбувається. Саме її особистісне ставлення є результатом внутрішньої активності дитини, і має для неї певний сеанс, який не завжди є очевидним для оточуючих, але саме ставлення, а не зовнішні обставини визначають поведінку дитини, є основою розвитку її особистості. Почуття і переживання дитини є тим компасом, який допоможе досягти бажаної мети у вихованні. Дитина – це вільна особистість; виховання - це перш за все самовиховання батьків
Взаємодія дитини з батьками є перший досвід взаємодії з оточуючим світом. Цей досвід закріплюється і формує певні моделі поведінки з іншими людьми, які передаються з покоління в покоління. Батьками створюється певна атмосфера спілкування в сім’ї, де з перших днів життя малюка відбувається становлення його особистості. Контакти з дорослими вирішальним чином визначають направлення і темпи розвитку дитини. Між поведінкою батьків і поведінкою дітей просліджується певна залежність: «прийняття і любов» породжують в дитині почуття безпеки і сприяють гармонійному розвитку особистості, «явне відкидання» веде до агресивності і емоційного недорозвитку.
Психологічна і педагогічна робота з дітьми не буде ефективною без допомоги та підтримки батьків.
В дошкільному віці дитина лише шукає характерні для неї засоби відношень з оточуючими, у неї виробляється стійкий особистісний стиль і з’являються уявлення про саму себе.
Емоційне відношення до життя, до людей, наявність або відсутність стимулів до інтелектуального розвитку, які формуються в цей час, залишають твердий слід на всій подальшій поведінці та образу думок людини.
Про важливість проведення психологічної роботи з родиною говорить той факт, що більшість батьків у теперішній соціальній ситуації не мають можливості приділяти достатньо часу спілкуванню зі своєю дитиною, відповідно, і культура родинного спілкування поступово звужується, що відображається на якості дитячо-батьківських відношень і, відповідно, на розвитку дитини.
Основні труднощі, з якими стикаються батьки:
1) нестача часу на спілкування з дитиною (за якою, можливо, ховається неусвідомлене невміння або небажання спілкуватися);
2) недостатність психологічних знань про особливість дитячого розвитку;
3) незрозумілість причин тієї чи іншої поведінки дитини;
4) ускладнення в виборі ефективних засобів виховного впливу;
5) складності само рефлексії своїх відношень з дитиною.
Виходячи з вищезгаданого, взаємозв’язок дитячо-батьківських відношень проявляється через:
- розширення можливостей розуміння своєї дитини;
- сумісну діяльність;
- проживання досвіду в групі;
- рефлексію і можливість отримання зворотного зв’язку.
Психологія розвитку дитини показує, що фактори, які впливають на становлення дитячої психіки, в одному випадку сприяють, а в іншому – перешкоджають оптимальному розвитку особистості дитини. Так, взаємовідношення в батьківській сім’ї, відношення до дитини з боку батьків можуть формувати ефективну потребністньо - мотиваційну систему дитини, позитивний погляд на світ і на самого себе, і ті ж самі фактори, але з іншим психологічним змістом можуть приводити до шкідливого розвитку потреб і мотивів, низької самоповаги, недовіри до оточуючих.

А. Болдуін виділив два стилі практики батьківського виховання – демократичний і контролюючий.
Демократичний стиль визначається наступними параметрами: високим рівнем вербального спілкування між дітьми та батьками, підключення дітей до обговорювання сімейних проблем, урахуванням їх думок, готовністю батьків прийти на допомогу, якщо це потрібно, одночасно з вірою в успіх самостійної діяльності дитини, обмеженням власної суб’єктивності в баченні дитини.
Контролюючий стиль включає значні обмеження поведінки дітей: чітке та ясне пояснення дитині сенсу обмежень, відсутність незгод між батьками та дітьми з приводу дисциплінарних заходів.
Виявляється, що в родинах з демократичним стилем виховання діти характеризуються менш вираженою здатністю до лідерства, агресивністю, прагненням контролювати інших дітей, але самі ці діти важко піддаються зовнішньому контролю. Діти також відрізняються гарним фізичним розвитком, соціальною активністю, легкістю вступу в контакти з однолітками, проте їм не притаманні альтруїзм, сенситивність і емпатія.
Діти батьків з контролюючим стилем виховання слухняні, піддаються навіюванню, боязливі, не дуже наполегливі в досягненні власних цілей, неагресивні.
При змішаному стилі виховання дітям притаманні навіюваність (внушаемость), слухняність, емоційна чутливість, не агресивність, відсутність допитливості і оригінальності мислення, бідна фантазія. У зв’язку з цим Д. Боумріном було виділено три групи дітей: компетентні, які уникають та незрілі.
Компетентні – з стійко гарним настроєм, впевнені у собі, з добре розвиненим самоконтролем власної поведінки, вмінням встановлювати дружні стосунки з однолітками.
Які уникають – мають переважно смутно-сумний настрій, важко встановлюють контакти з однолітками, уникають нові ситуації.
Незрілі – невпевнені в собі, з поганим самоконтролем, з реакціями відмови у фрустраційних ситуаціях.
Автор виділив також чотири параметра зміни батьківської поведінки, які відповідають за описані вище параметри дитячих рис.
1. Батьківський контроль: при високому балі за цим параметром батьки віддають перевагу діям, що мають великий вплив на дітей, здатні наполягати на виконанні своїх вимог, послідовні в них.
2. Батьківські вимоги, які спонукають до розвитку у дітей зрілості, батьки намагаються, щоб діти реалізували свій потенціал.
3. Способи спілкування з дітьми під час виховного впливу: батьки з високим балом за цим показником прагнуть використовувати переконання для того, щоб добитися слухняності, обґрунтовують свою точку зору, одночасно готові обговорювати її з дітьми.
4. Емоційна підтримка:батьки здатні виявляти співчуття, любов і тепле ставлення до дитини.
Виявилось, що комплекс рис компетентних дітей відповідає наявності в батьківському ставленні всіх чотирьох параметрів – контролю, вимогливості до соціальної зрілості, спілкування та емоційної підтримки, тобто оптимальною умовою виховання є поєднання високої вимогливості і контролю з демократичністю і прийняттям. Батьки дітей які уникають та незрілих мають більш низький рівень всіх параметрів, ніж батьки компетентних. Крім того, для батьків дітей які

Дитина раннього віку: психологічний портрет

Ранній вік — своєрідний і неповторний етап у житті людини. "Те, чого дитина не набула в ранньому дитинстві, надовго залишається прогалиною в наступні періоди, а подекуди й на все життя",— писав один із фундаторів теоретичних досліджень раннього дитинства М. Щелованов. У ранньому дитинстві закладаються основи всього подальшого розвитку людини.Дорослі проблеми дитячого розвитку
Особливості та рівень розвитку дитини визначають умови її життя, виховання, навчання насамперед у родині, бо саме мама і тато є першими вихователями маленької людини. Сучасне життя зумовлює великі відмінності в тому, як виховуються діти в різних сім'ях, яких знань та вмінь вони набувають.
Сьогодні в дитячому садку в групах дітей третього року життя можна зустріти, наприклад, малюка, який легко називає числа від 1 до 100 (мама вважає цей простий перелік чисел умінням лічити), але не вміє вдягатися, зовсім не орієнтується у кольорах, формах, величинах предметів, не вирізняє їх як особливі ознаки і не може знайти серед предметів однакові за певною ознакою тощо. Або дитину, що знає кілька десятків англійських слів — назв предметів, проте не має елементарних навичок спілкування з близькими дорослими й однолітками, в якої відсутні відображу-вальні ігрові дії з іграшками, навіть образними.
Або ж мати скаржиться: "Іграшки його зовсім не цікавлять. Не просто не грає, а навіть не дивиться. Ми в дитячий садок їх уже дві сумки віднесли, але син і на нові уваги не звертає!" "Чим він цікавиться?" — запитує психолог. "Полюбляє спостерігати за мною на кухні, а як заволодіє якоюсь банкою чи коробкою, то вже радості немає меж. І гримить, і стукає, і кидає..." "Його неможливо стримати, — каже інша мама. — Йому потрібно все, все дістати, взяти, обдивитися, постукати, кинути, скласти у вазу свої кубики і слухати, які звуки видає утворений таким чином інструмент. Щодня щось б'ється, ламається! І сварити його вже несила. А чим далі, то ще й якась агресія з'являється".
На жаль, почасти саме батьки, їхні "дорослі" негаразди, незнання особливостей нервово-психічного розвитку дитини та її виховання призводять до проблем та вад у розвитку малюка.
Серед сучасних батьківських негараздів, які провокують проблеми дітей, можна назвати такі:

♦ Знервованість батьків, пов'язана з виконанням професійних обов'язків та сімейними справами.

♦ Небажання змінити свій спосіб життя після народження дитини (пристосування малюка до режиму дорослих; надранній вихід мами на роботу і перекладання догляду за дитиною та її виховання на бабусю чи няню; відмова від грудного вигодовування; постійне використання памперсів аж до 3-4 років тощо).

♦ Нерозуміння масштабності раннього дитинства, а звідси — надання переваги догляду за малюком перед його вихованням та розвитком.

♦ Надмірна заклопотаність хатніми справами, а як наслідок — звинувачення малюка у неслухняності, вередуванні, невмінні почекати або зайняти себе самостійно.

♦ Елементарна педагогічна неграмотність батьків:постійна тривожність ("чи правильно розвивається мій малюк"), але без намагання якось змінити ситуацію на
краще; завищені вимоги до розвитку дитини; або, навпаки, знижені: милування малюком, уседозволеність.

♦ Покарання, в тому числі й фізичне, залякування, підвищений тон як норма спілкування з дитиною.

♦ Небажання та невміння взаємодіяти з дитиною, виходячи з її інтересів, уподобань тощо.

♦ Налаштованість батьків у вихованні та розвитку дитини на виконання власних бажань, потреб, нереалізованих у власному дитинстві (навчання англійської мови, орієнтування на свої уподобання під час купівлі іграшок; надмірне загартовування без урахування при цьому бажань дитини), що й призводить до негативних емоційних переживань.

♦ Надання переваги надранньому навчанню, зокрема читання, математики, іноземної мови, —уже з 2-3 років. Некритичне слідування "моді" у розвитку дітей.

♦ Конфліктні стосунки у сім'ї.

♦ Розлучення батьків та повторні шлюби тощо.

Отже, багато труднощів у розвитку малюків зумовлені проблемами самих дорослих. А нехтування закономірностями психічного розвитку призводить до значних викривлень у становленні психіки маленької дитини. Наприклад, незнання сензитивних періодів розвитку (тобто таких, що є найсприятливішими для становлення певних життєвих функцій) та ігнорування прихованих, але наявних можливостей може призвести до їх згасання. Надолужити це пізніше можна, по-перше, лише частково, а по-друге, — це забере час, відведений природою для формування інших умінь і навичок. Тому дуже важливо піднести в очах сім'ї значущість раннього дитинства, довести його самоцінність як базисної підвалини всього подальшого розвитку людини. Найоптимальніший шлях — підвищення психологічної культури та педагогічної грамотності батьків.

Дитина четвертого року життя: психологічний портрет

За перші три роки свого життя дитина встигає пройти величезний шлях у своєму розвиткові, і на кінець третього року вона вже готова піднятися на новий щабель дитинства.
Найбільш важливе досягнення чотирирічної дитини полягає в тому, що дії дитини набувають цілеспрямованого характеру. Займаючись різними видами діяльності — грою, малюванням, конструюванням, а також у повсякденній поведінці діти починають діяти відповідно до поставленої мети, хоча через нестійкість уваги вони можуть і забути про неї, оскільки відволікаються, залишають одну справу заради іншої. Але з поступовим оволодінням технікою дій дитина стає сміливішою та самостійнішою; цьому сприяє повсякденна практика. У чотири роки дитина вже може багато зробити сама, не чекаючи і не вимагаючи допомоги з боку дорослих (наприклад, бачить, що вода пролита на столі, сама бере ганчірку і витирає).
Загальну картину фізичного розвитку чотирирічної дитини можна змалювати так: порівняно з першими трьома роками життя темпи росту уповільнюються, малюк не так швидко додає у рості і вазі. Протягом рокумаса тіла збільшується на 1,5—2 кг, зріст на 5—7 см; у чотири роки маса тіла дитини становить близько 16,5 кг, зріст — 102 см.
Саме з цього віку починається помітне накопичення м’язової сили, збільшується витривалість, зростає рухливість. Важливо звернути увагу на те, що кісткова система зберігає ще в окремих місцях хрящову будову (кисті рук, кістки гомілки, деякі частини хребта). Це свідчить про те, як важливо постійно слідкувати за правильним положенням тіла дитини під час сну тощо.
Нервова система малюка також найбільш вразлива і вимагає дбайливого ставлення до неї з боку дорослих.У чотири роки відбуваються істотні зміни в характері і змісті діяльності дитини, у розвиткові окремих психічних процесів, у стосунках з людьми.
Великого значення набувають у розвиткові дитини творчі ігри, коли дитина бере на себе певну роль і підпорядковує їй свою поведінку. В цих іграх виявляється інтерес дитини до світу дорослих, які для неї є взірцем поведінки. Спільні ігри дітей починають переважати над індивідуальними та іграми поруч, проте достатньої погодженості між учасниками ще немає, і тривалість гри невелика. Ігри у цьому віці не зберігають довгий час один і той же сюжет. Він легко і швидко міняється. Варто дитині побачити, як хтось з ровесників грає з якоюсь іграшкою або згадати, як минулого разу, наприклад, прикрашали ялинку чи займались «навантаженням дров» на машину, або якусь іншу подію, як почата гра припиняється і дитина швидко забуває, у що вона зовсім недавно грала. Гра йде стрибкоподібно, один сюжет швидко змінюється іншим. Навколишнє життя відтворюється в іграх дітей дуже злито та нероздільно. (Наприклад, зображуючи літак, дитина сидить на кубиках, тримає у руках кубик з будівельного матеріалу та «гуде». Тут злилися разом і образ літака, і образ пілота; його дії та звук мотора. Так і не зрозуміло, що ж дитина відтворила у своїй грі?).
Оця злитість образів у грі є дуже характерною для малюків. Її знаходимо і в інших видах діяльності дитини, наприклад, під час відтворення складних сюжетів малюнка або розповідання чогось.
В іграх малюків яскраво виявляється нестійкість їхньої уваги, підвищена емоційна збудженість. Здатність до вольових зусиль ще дуже слабо розвинута у чотирирічного дошкільника. Але граючись у пілота або міліціонера, лікаря або продавця, дитина вимушено обмежує, стримує себе тією роллю, якої вимагає гра і саме так вправляється у вольовій витримці. Перераховані особливості свідчать про своєрідну психіку дитини. Знання цих особливостей підказують і вихователеві і батькам, що треба робити, як керувати дитячими іграми, щоб забезпечити найкращі умови для розвитку маленьких дітей. Дитина часто ще не вміє гратися, вона не народжується з цією здатністю, тому дорослому потрібно навчити її цієї діяльності. Роль вихователя і батьків тут повинна бути більш активною (потрібно стимулювати, підказувати тему гри, організовувати діяльність дитини і включати її у спільну гру з кимсь з дітей тощо).
У зображувальній діяльності і конструюванні діти переходять до обдуманого зображення предметів, хоч засоби реалізації задуму ще недосконалі. У малюванні можливості дитини починають визначатися графічними образами, уявленнями про те, яким зображуваний предмет має бути на папері. Поступово кількість графічних образів зростає, відповідно розширюється і діапазон зображуваних дитиною предметів. У процесі гри, малювання чи конструювання дитина ознайомлюється з властивостями предметів, розвиваються її сприймання, мислення, уява тощо.

Дитина п'ятого року життя — психологічний портрет

Характерним для п’ятого року життя дитини є вдосконалення узгодженої діяльності різних органів чуття. Тому важливими для розвитку є вправляння в словесному супроводі ігрових дій, сприйманні пояснень дорослого в процесі виконання гімнастичних вправ, зображувальної діяльності і навіть одягання. Вдосконалення механізму узгодження діяльності двох сигнальних систем є фундаментом для розвитку самостійності дій і мислительних операцій.
На п’ятому році життя особливо відчувається перевага збудження над процесами гальмування, що при найменшому порушенні умов життя призводить до бурхливих емоційних реакцій. Є небезпека закріпити підвищену нервову збудженість. Слід пам’ятати, що слабкість гальмівних процесів впливає на характер формування системи вмінь і навичок. Сам же процес їх формування повільний, тривалий, вимагає від дорослого терпіння, чуйності.Для розвитку психічних процесів у цей період характерним є зростання довільності, цілеспрямованості сприймання, пам’яті, уваги. Продовжує вдосконалюватись наочно-образне мислення. Особливу роль відіграють різноманітні сприймання. Так до п’яти років діти повинні навчитися розрізняти всі звуки рідної мови, порівнювати їх за висотою; оволодіти вмінням виділяти ритм, тембр голосу, силу звучання; розрізняти і запам’ятовувати пісні, вірші, прозу.Зростають можливості зорового аналізатора. Діти навчаються розрізняти всі основні кольори, відчувати проміжні. Оволодівають повним набором еталонів форми предметів. Удосконалюється уявлення про співвідношення предметів за розмірами: шириною, висотою, довжиною (можуть «на око» встановлювати відношення між п’ятьма предметами за цими вимірами). Активно формуються просторові уявлення.Сприймання узгоджується з практичними діями, що є фундаментом для формування різноманітних обстежувальних дій. Останні є суттєвим компонентом діяльності і найважливішим показником її успіху. Найкращими для сприймання, запам’ятовування продовжують бути діючі об’єкти; їх функціональні ознаки особливо приваблюють дітей.
Якщо до цього часу дитину переважно вабили самі предмети, то на п’ятому році життя помітним стає інтерес не до самого предмета, а до способу його використання, механізму побудови, призначення. В умовах цілеспрямованого задоволення такого інтересу пізнавальні мотиви починають виступати головною рушійною силою пізнавальної активності дитини.
Починається розвиток довільного відтворення, а згодом і довільного запам’ятовування. В умовах емоційно близької мотивації та осмислення з допомогою дорослих діти оволодівають окремими прийомами довільного запам’ятовування (повторення, елементарна систематизація матеріалу). Збільшується не лише обсяг, а й зміст запам’ятовування. Так, переказуючи казку, діти не лише відтворюють основні події, а й вдаються до подробиць, передають пряме і авторське мовлення. Відчутно зростає і стійкість уваги. Проте цей процес перебуває у прямій залежності від особливостей розвитку нервової системи дитини. Підвищена збудливість, знижена працездатність при кисневому голоді різко знижують стійкість уваги. Слід пам’ятати, що можливостідовільної уваги в цьому віці ще надзвичайно обмежені, над її розвитком потрібно цілеспрямовано працювати.
Помітні зміни бачимо в сфері спілкування дітей п’ятого року життя з оточуючими. Якщо у стосунках з близькими дорослими діти цього віку довірливі, спокійні і впевнені, зацікавлені в контактах з ними, то в присутності стороннього дорослого їм притаманні (як і дітям трьох-чотирьох років) сором’язливість, неспокійний стан. Проте наявна зацікавленість у контактах з новим дорослим. Психологи відзначають, що саме на п’ятому році життя найбільш зростає інтенсивність спілкування дитини з близькими дорослими при емоційно позитивному ставленні останніх до контактів з дитиною. Діти у взаємодії з близькими виявляють особливу, чутливість до настрою і характеру їхнього мовлення, рухів, до всієї гами експресивних засобів. Цю особливість дітей має використовувати вихователь для моделювання різних засобів співробітництва в специфічно дитячих видах діяльності. Саме за цих умов і діє найсильніший механізм вправляння—наслідування, завдяки чому діти починають усвідомлювати особливу роль ставлення у їхній взаємодії з дорослими. Такі довірливі, емоційно забарвлені стосунки близьких дорослих з дітьми і служать найдійовішим джерелом чуйності останніх, а пізніше і всієї гами емпатійних переживань.
Зазначені особливості знаходять свій вияв і в сфері спілкування дитини з однолітками. На фоні дальшого зростання потреби в співробітництві з ровесниками все виразніше виявляється потреба в доброзичливій увазі з боку товариства. Саме в цьому віці діти усвідомлюють місце в групі однолітків (товариша, а потім і своє). На цьому ґрунті чітко проглядається вибіркове ставлення до партнера по спілкуванню.Не слід забувати, що і в цій сфері наявне розмаїття індивідуальних варіантів. Це знаходить свій вияв у тому, що одні діти в групі виявляють інтерес до вихователя, інші — замкнутість і відчуженість, одні — комунікативно активні, інші — обмежуються однослівним шептанням. За умов спілкування з новою людиною такі відмінності ще більш чіткі і різноманітні. Про це варто пам’ятати щораз, коли в групу до дітей приходить нова людина на підміну постійному вихователеві, коли проводяться різні обстеження з участю або в присутності сторонніх осіб. Та й повсякчасно вихователь, спілкуючись з такими сором’язливими дітьми, має бути особливо обережним. Украй неприпустимі зауваження типу «Сміливіше, що ти так соромишся…», «Роман у нас такий сором’язливий…», навіть коли це вимовляється доброзичливо. Це не підтримує дитину, відволікаючи від внутрішніх переживань, а, навпаки, фіксує на них увагу всіх, ускладнюючи труднощі самій дитині.
Не менш важливо тонко, тактовно й обережно втручатися у сферу спілкування таких дітей з однолітками. Тут бажано попереджати конфлікти, ускладнення у спілкуванні. Саме довірливі стосунки з вихователем мають допомогти уникнути багатьох труднощів, допомогти будувати співробітництво в тій чи іншій діяльності так, щоб запобігти можливим негативним ситуаціям. У дітей п’ятого року життя характерним є більш активний відгук на запропоновану дорослим діяльність, поступом формування здатності самостійно визначати її мету. Здатність утримувати в пам’яті і реалізувати цю мету значно вища, коли є ігрова мотивація. Закладаються основи уміння керувати суспільно значимими мотивами діяльності, перші спроби планувати свою діяльність, самостійність виконаного етапу діяльності.
Зростання самостійності проявляється і в характері мовного спілкування дітей у процесі гри, яка є важливим джерелом загального розвитку дитини саме на даному етапі дитинства. Цьому насамперед сприяє значне збагачення дитячого досвіду і водночас якісні зміни в пізнавальних психічних процесах. Так з’являються нові сюжети ігор; одна й та сама гра може повторюватись упродовж кількох днів з різними варіаціями сюжету. Це і є показник розвитку творчої гри і водночас поглиблення інтересу до певних сторін навколишнього життя. Якщо ж гра, повторюючись в одному і тому ж варіанті, швидко розпадається, бо стає нецікавою, то це свідчить, що діти не в змозі самі осягнути глибше той чи інший бік життя. Потрібне активне втручання дорослого, щоб дати новий поштовх грі, включити пізнавальну активність дітей, збудити творчу ініціативу. В цьому віці діти охоче починають вигадувати, особливо коли їх уважно слухають та ще й заохочують. Мудре керівництво дорослого, яке стимулює активність та ініціативність кожного учасника гри, робить гру неповторною школою життя дитини. Зароджується справжня спільна гра. Одним з джерел її розвитку є гама позитивних емоцій. Варто за допомогою спеціальних завдань створювати ситуації, які викликають почуття радості від гри разом. При цьому слід пам’ятати, що емоційна сфера дитини вимагає надзвичайно чуйного до себе ставлення. Тут особливо помітні індивідуальні відмінності. Наприклад, є діти, які вже тепер надають перевагу індивідуальній грі. Слід замислитись, чи треба таку дитину залучати до колективної гри. Чи може достатньо того, що вона бере участь у рухливих іграх, дидактичних тощо.
Отже, гра має сприяти тому, щоб кожна дитина якомога повніше виразила себе вже на перших етапах свого розвитку. За таких умов гра і буде провідною діяльністю в житті дітей.
Мовне спілкування стає основою встановлення дружніх стосунків у групі однолітків. Співробітництво дитини з дорослими в специфічних видах діяльності продовжує відігравати вирішальну роль у психічному розвиткові.

У різних видах діяльності дитина починає виділяти мету і, підкоряючи їй свої, дії, управляти поведінкою, доводити почату справу до кінця, долати перешкоди. Тут уперше з’являється усвідомлення смислового зв’язку речей і дій, одна дія починає підпорядковуватися іншій. Проте це можливо лише за умови, коли смисловий зв’язок між окремими діями виступає перед дитиною у конкретній формі. Цілком зрозуміло, що і в цьому процесі потрібна цілеспрямована увага дорослого. Лише в співробітництві з дорослим у дитини виробиться звичка до трудового зусилля, уміння оцінювати дії і вчинки.Для п’ятого року життя чи не найактивнішою є мовна діяльність дитини. Різко збагачується словник (в основному за рахунок конкретних найменувань, функціональних ознак і властивостей, слів-понять, що узагальнюють діяльність людей, дієслів, які визначають стани і переживання людини тощо).
Значимим для загального розвитку в цей період є те, що мовлення починає нести чи не найбільше навантаження щодо регуляції дитячої поведінки. Дитина набуває здатності підкоряти свої дії прийнятій програмі, контролювати її виконання у плані внутрішнього мовлення.
Саме в цей період дошкільник чутливий до пояснювального мовлення (постійна потреба щось пояснити, попрохати, довести). Задоволення цієї потреби дорослим, достатня увага до мовного оформлення взаємин з дітьми є дійовим джерелом розвитку пояснювального мовлення. Таке непомітне для дитини самовправляння у використанні найрізноманітніших граматичних форм набагато цінніше за будь-яке спеціально побудоване заняття. Зрозуміло, що і цей процес вимагає спеціального керівництва з боку дорослих. Нехтування необхідністю стимулювати мовний розвиток вже лише на цьому етапі може значно загальмувати весь процес формування чуття мови.

ПСИХОФІЗИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДИТИНИ-ШЕСТИРІЧКИ

Діти сьомого року життя здатні усвідомлювати своє становище в товаристві ровесників і дорослих, проявляють інтерес до інших людей, вміють спілкуватися. Вони здатні співпереживати, співчувати, допомагати; знають і виконують основні правила етичної поведінки і взаємодії в грі і побуті.
Першокласники здатні керувати своєю поведінкою, знають межі дозволеного, виконують вимоги дорослого. Вони з інтересом беруть участь в різних видах діяльності (навчальній, ігровій, трудовій). Добре орієнтуються не тільки в знайомій, але й в незнайомій обстановці.
Діти цього віку досить обізнані з предметами навколишнього світу, проявляють значний інтерес до нових знань, позитивно ставляться до нової інформації. Рівень розвитку мисленнєвої діяльності забезпечує можливість шкільного навчання. Найбільш характерні для дітей цього віку наочно-образне і дієво-образне мислення створюють передумови для формування логічної форми мислення.
Розумовий розвиток дітей сьомого року життя передбачає наявність певного словникового запасу (3,5 - 7 тис. слів), уміння правильно вимовляти всі звуки рідної мови і вміти робити найпростіший звуковий аналіз слів.
Достатньо розвинене в більшості дітей зорово-просторове сприйняття. Вони здатні характеризувати просторові відношення предметів (праворуч — ліворуч, над — під, зверху — знизу тощо), розрізняти просторове розташування фігур, деталей на площині. Діти цього віку розрізняють геометричні фігури, виділяють їх у предметах навколишнього світу; здатні класифікувати фігури за формою, розміром, кольором; розрізняють і виділяють букви і цифри, написані різним шрифтом, можуть подумки знаходити частини цілого, добудовувати фігури за схемою, конструювати їх із деталей.
Розвиток зорово-моторних координацій дозволяє дітям 6 років координувати свої рухи. Вони можуть змальовувати прості геометричні фігури, предмети, пересічні лінії, букви, цифри з дотриманням розмірів, пропорцій, співвідношення штрихів. Водночас для цього віку характерний слабкий розвиток моторики дрібних м'язів рук.
Розвиток слухомоторних координацій дозволяє розрізняти і відтворювати нескладний ритмічний малюнок, виконувати під музику ритмічні рухи тощо.
Діти цього віку здатні до довільної уваги, проте її стійкість ще невелика і багато в чому залежить від умов організації навчання та індивідуальних властивостей. Варто зазначити, що це стосується й однотипної діяльності.
Наприклад, дитина може активно займатися лише читанням, письмом, бесідою тощо не більше 10—12 хв. Враховуючи це, вчитель має урізноманітнити діяльність протягом одного уроку. Крім цього, важливо мати на увазі, що діти не здатні швидко і надто часто переключати увагу з одного об'єкта на інший (за урок — не більше трьох разів).
Особливості пам' яті такі: дитина не може одночасно сприймати більше двох об’єктів. У неї переважає мимовільне запам'ятовування, водночас вона здатна і до довільних дій пам' яті. Використання наочних засобів навчання сприяє розвитку довільного запам'ятовування. Обсяг пам'яті різко зростає при активному й усвідомленому сприйманні і запам'ятовуванні.
Шестирічні діти здатні зосереджено, без відволікання займатися однотипною діяльністю 10—12 хв, що визначає вимоги до організації і структури уроку в першому класі.
Вікові особливості дітей сьомого року життя (складність довільної регуляції діяльності, швидка стомлюваність тощо) передбачають, що для них дуже складні статичні навантаження, обмеження рухового режиму, швидке переключення з одного виду діяльності на інший тощо.
Першокласники здатні точно виконувати інструкцію вчителя, якщо вона дана чітко й коротко, а також подано послідовність (алгоритм) дій. їм ще важко оцінити результат і якість своєї роботи, порівняти її з еталоном, самостійно виправити помилки і внести корективи під час діяльності. Однак у них поки переважає підвищена самооцінка, тому завдання вчителя — поступово і коректно формувати об'єктивну самооцінку школяра.
Варто пам'ятати, що діти цього віку емоційно ставляться до нейтральних результатів і невдач у своїй діяльності, вразливі до стилю поведінки дорослого щодо себе, емоційно (інколи неадекватно) реагують на його зауваження і критику своєї діяльності, вимагають постійної підтримки і схвалення.

Дитина в сімейних конфліктах

Існує класичне визначення поняття сім'ї як системи - чітко структурованого пристрої з безліччю елементів. І кожному елементу тут задана своя функція, і в цілому їхня робота спрямована на взаємодію, на здійснення життєздатності всієї системи.
Сім'ю можна порівняти також з живим організмом, в якому кожен член його виконує свою рольову функцію, свої обов'язки. Порушення такої ієрархії відносин веде до руйнування, дезорганізації системи. Сьогодні сімейний організм дає серйозні збої. Про це свідчить приголомшлива цифра: у нашій країні розпадаються 80% зареєстрованих шлюбів.
Сім'я є тим середовищем, де ми можемо реалізувати одну з головних людських потреб - потреба любові: любити і бути коханими. Але як часто в сім'ї на одну чашу ваг лягає любов, а на іншу конкуренція. Дружина змагається з чоловіком у боротьбі за владу, за лідерство у відносинах, за першість у професійній сфері. «Ми з чоловіком безхмарно прожили 15 років сімейного життя, але якась тінь пробігла між нами, 2 роки між нами стоїть глуха стіна, у чоловіка не складається бізнес, а в мене, навпаки, успішний кар'єрне зростання », - така ситуація не одинична, і в цих словах жінки звучить біль і крик про допомогу.
Статус чоловіка як глави родини за всіх часів зумовлював жізнеустойчівость сім'ї. Сьогодні поколивалися основи сім'ї, її традиційні цінності, головною складовою яких є верховенство чоловіка в будинку. Ситуація ускладнюється тим, що сучасний батько сімейства або багато працює для того, щоб забезпечити родину, чи не вважає за свій обов'язок заробляти кошти на життя сім'ї і не усвідомлює своїх сімейних обов'язків. Хоча в першому випадку чоловік відповідально підходить до ролі здобувача, але не завжди враховує іншу свою роль - Вихователя.
На Днями до мене на консультацію прийшла багатодітна мама. У них з чоловіком сім дітей. Доброчесна родина. Чоловік, крім основної роботи, допомагає храму. Турбує маму, що старший син дванадцяти років непосидючий, неуважний, пустує і погано навчається. Він розбиває вікно - хлопчика ставлять на облік в дитячу кімнату в міліції. Одиничний випадок, але до нього, на думку мами, причепилися і хлопчика без кінця клюють і в школі, і за її стінами. А хлопчисько хороший, ціла - Видно неозброєним поглядом. Мама б'ється з ним за навчання, практично всі вільний час витрачає на нього одного. На моє запитання: «А тато? яке він бере участь в цій ситуації? ». «Я йому вже не скаржуся», - відповідає мама, -- «Тому, що тато кричить і тут же за ремінь хапається, каже, що у нього немає сил по-іншому вплинути на сина ».
Тут у мене виникає питання: у чому ж тоді сенс життя? Чи в тому, щоб тільки працювати, і в храм ходити? А дитя хто виховає? Добре, якщо син у колонію не угодить. Все-таки важливіше, напевно, живу душу врятувати. Припускаю, Бог з нас не запитає, скільки і де ми працювали, а швидше за все, спросится з нас за те, став Чи Людиною наша дитина.
Хлопчик повинен більшу частину вільного часу проводити з батьком, так він у щоденному спілкуванні вбере силу батька, сприйме риси його характеру, скопіює стиль його поведінки - батька, чоловіка, глави родини.
Хоча в цієї сімейної історії як-ніби-то немає того, хто кличе конфлікту між подружжям, він як би замаскований, але у подружжя не сформована єдина лінія виховання своїх дітей.
В інших більш гострих ситуаціях конфлікт між батьками розгорається по всіх фронтах: він у неповажне ставлення один до одного, у невмінні спокійно обговорювати проблеми, по втягування дітей у свої розгляду. Діти дуже болісно сприймають розбіжності між батьками. І нерідко трапляється, вимушено стають на бік того з них, якого їм більше шкода, незважаючи на те, що люблять обох. Іноді батьки говорять: «Та він/вона нічого не помічає. Коли ми сваримося, відходить убік і грає в іграшки ». Але, повірте, безслідно для дитини не проходять ні буйні баталії між батьками, ні їх взаємна холодність і нерозуміння. Дитина йде просто в себе, витісняє почуття болю, але він може носити цю міну уповільненої дії в своєму серці все життя. Ці почуття, не виражені, що залишилися без реакції і не пережиті колись, відгукнуться потім, у взаєминах в своїй власної не батьківській сім'ї.
Конфлікти в сім'ї - неминучі супутники нашого життя. Слово «конфлікт» в перекладі з грецької мови означає - зіткнення. Зіткнення різних думок, позицій, точок зору - це цілком природна річ. Але є два виходи з конфлікту -- позитивний і деструктивний. У перші дві сторони промовляють у мирній обстановці всі свої незгоди, намагаються зрозуміти іншого, поважаючи його думку. Такий спосіб виходу з конфлікту піднімає відносини на новий, більш високий виток розвитку. Лише правильно переживаючи і долаючи конфлікти, подружжя стають більш зрілими як особистості.

Спілкування з дитиною : завдання для дорослих

Спілкування є сполучною ланкою між людьми, сприяє знаходженню і передачі спільного між ними (або може бути). Причому це загальне може бути як щось виникло, тільки що, в процесі спільної діяльності, так і переданим через багато століть знання. Розвиток дитини багато в чому залежить від спілкування з дорослими, яке впливає не тільки на психічне, а й, на ранніх етапах, на фізичний розвиток дитини. З точки зору психології (наприклад, А. А. Леонтьєв) спілкування розуміється як процес встановлення і підтримання цілеспрямованого, прямого або опосередкованого тими або іншими засобами контакту між людьми, так чи інакше пов'язаними між собою в психологічному відношенні. Більш просте визначення дається М. І. Лісіна: спілкування-це взаємодія двох або більше людей, спрямоване на узгодження та об'єднання зусиль з метою налагодження відносин і досягнення загального результату. Психічний розвиток дитини починається з спілкування. Це перший вид соціальної активності, що виникає в онтогенезі і завдяки якому дитина отримує необхідну для його індивідуального розвитку інформацію. Тільки у спілкування з дорослими людьми дитина може отримати суспільно-історичний досвід людства. Перші роки життя дитини є періодом найбільш інтенсивного і морального розвитку, коли закладається фундамент фізичного, психічного і морального здоров'я. Від того, в яких умовах воно буде протікати, багато в чому залежить майбутнє дитини. Л.С. Виготський вважав, що ставлення дитини до світу - залежна і похідна величина від самих безпосередніх і конкретних його відносин до дорослої людини. Якби людина була з народження позбавлений спілкування, то він ніколи не став би цивілізованим, культурно і морально розвиненим громадянином, був би до кінця життя приречений, залишатися напівтварин, лише зовні, анатома - фізіологічно нагадує людини. Дитина в процесі спілкування розвивається, набуває психічні та поведінкові якості.
Дошкільник не може прочитати в книзі відповіді на всі його питання, що цікавлять, тому йому так важливо спілкуватися з дорослими, завдяки ним дошкільник розкриваємо світ для себе і пізнає все краще і негативне, що є у людства.
Одна з найбільш важливих і оригінальних для психології ідей Л.С. Виготського полягає в тому, що джерело психічного розвитку перебувати не всередині дитини, а в його відносинах з дорослим. Спілкування з дорослими виступає як зовнішній фактор, що сприяє розвитку, але не як його джерело й початок. Ставлення дорослого до дитини полегшує розуміння соціальних норм, підкріплює відповідна поведінка і допомагає дитині підкоритися соціальних впливів. Психічний розвиток при цьому розглядається як процес поступової соціалізації-адаптації дитини до зовнішніх для нього соціальних умов.
Згідно з позицією Л.С. Виготського, соціальний мир і навколишні дорослі не протистоять дитині і не перебудовують його природу, але є органічно необхідною умовою його людського розвитку. Дитина не може жити і розвиватися поза суспільством, він спочатку включений у суспільні відносини, і чим менша дитина, тим більш соціальним істотою він є.
Таке розуміння процесу психічного розвитку висуває на перший план роль спілкування з дорослим. Процес інтеріоризації (формування структур людської психіки завдяки засвоєнню структур зовнішньої соціальної діяльності) зовнішніх коштів розглядався Л.С. Виготським і його послідовниками незалежно від характеру взаємовідносин і взаємодії дитини з дорослим. Дорослий виступав як абстрактний і формальний носій знаків, сенсорних еталонів, інтелектуальних операції, правил поведінки, тобто як посередник між дитиною і культурою, але не як живий конкретна людина.
Вітчизняний психолог М.І. Лисина розглядає спілкування дитини з дорослим як своєрідну діяльність, предметом якої є інший чоловік. Подібно до всякої іншої діяльності, спілкування спрямоване на задоволення особливої ​​потреби. Потреба у спілкуванні не можна звести до інших потреб людини (наприклад, в їжі, у враженнях, у безпеці, в активності і т. д.). Психологічна сутність потреби в спілкуванні полягає в прагненні до пізнання самого себе і інших людей. Таке пізнання включає два шляхи або аспекти.
Перший шлях полягає в тому, що людина прагне пізнати й оцінити свої окремі якості й уміння (що він може, вміє, знає).
Зробити це він може тільки з допомогою інших людей. Перший шлях пізнання передбачає відсторонений, об'єктивний аналіз окремих якостей - їх виявлення, оцінку і порівняння шлях пізнання себе та іншого полягає в поєднанні, в прилучення до інших людей. Переживши певний зв'язок з іншою людиною (любов, дружбу, повагу), ми як би проникаємо в його сутність, і тут прагнення до пізнання задовольняється шляхом з'єднання, прилучення. У такому з'єднання не купуються нові знання, але саме у відносинах з іншою людиною усвідомлює себе, відкриває і розуміє інших у всій їх цілісності та унікальності і в цьому сенсі пізнає себе та іншого.
Спілкування щоразу має певні мотиви, заради яких воно відбувається. У широкому сенсі мотивом для спілкування є людина, а для дитини - дорослий. М. І. Лісіна було виділено три групи якостей і три категорії мотивів спілкування - ділові, пізнавальні та особистісні.
Ділові мотиви виражаються в здатності до співпраці, до гри, до загальної активності. У спілкування з дитиною дорослий виступає як партнер, як учасник спільної діяльності. Дитині важливо, як дорослий вміє грати, які в нього є цікаві предмети, що він може показати і т.д.
Пізнавальні мотиви виникають у процесі задоволення потреби в нових враженнях, в пізнання нового. Дорослий виступає як джерело нової інформації і в той же час як слухач, здатний зрозуміти і оцінити судження і питання дитини. Особистісні мотиви характерні тільки для спілкування як самостійного виду діяльності, в той разі спілкування побуждается самою людиною, його особистістю. Це можуть бути окремі особистісні якості, а можуть бути стосунки з іншою людиною як цілісною особистістю.
Ділові та пізнавальні мотиви спілкування включаються ще в іншу діяльність (практичну або пізнавальну) і грають в ній службову роль. Спілкування становить лише частина широкої взаємодії дитини і дорослого.
У немовлят спілкування з дорослими грає як би пускову роль у розвитку реагування на важливі подразники. М. І. Лісіна пише, що немовля починає реагувати на голос матері (дорослого) раніше, ніж на інші первосигнальному подразники. Без такого контакту з дорослими спостерігається уповільнення інших реакцій на слухові і зорові подразники. Психологічні дослідження показують що спілкування дитини з дорослим є головним і вирішальним умовою становлення всіх психологічних здібностей і якостей дитини: мислення, мовлення, самооцінки, емоційної сфери, уяви. Від кількості і якості спілкування залежить рівень майбутніх здібностей дитини, її характер, його майбутнє. Особистість дитини, її інтереси, розуміння себе, його свідомість і самосвідомість можуть виникнути тільки у відносинах з дорослими. Без любові, уваги і розуміння близьких дорослих дитина не може стати повноцінною людиною. Зрозуміло, що така увага і розуміння він може отримати, перш за все, в сім'ї. Коли люди спілкуються, один з одним зовні видно поверхневу картину їхнього спілкування - хто що говорить, хто як дивиться і т. д. Але є й внутрішня картина, дуже важлива - міжособистісні відносини, тобто те, що спонукає одного людини тягнутися до іншому. Коли дитина задає питання не можна точно сказати, що було мотивом до цього питання. Він може задати питання для того що б звернути на себе увагу або дійсно його цікавить предмет про який він запитує або дитина хоче показати свої пізнання перед однолітками. Якщо дитина скаржиться на поведінку іншої дитини як на це треба реагувати, дорослому немає точної відповіді, відь, мотивація невідома.
Особистість дитини, її інтереси, розуміння себе, його свідомість і самосвідомість можуть виникнути тільки у відносинах з дорослими. Без любові, уваги і розуміння близьких дорослих дитина не може стати повноцінною людиною. Така увага дитина може, перш за все, отримати в сім'ї. Родина для дитини стає першою, з ким він починає спілкуватися, саме там закладаються основи спілкування, які в майбутньому дитина буде розвивати.
Дитина не народжується з потребою в спілкуванні. Вона розвивається в процесі спілкування з батьками, коли батьки розмовляють з ним, глитають. Саме їх в перші місяці свого життя бачать діти.
Протягом дитинства з'являються і розвиваються чотири різних форми спілкування, за якими можна судити про характер того, що відбувається психічного розвитку дитини. Важливим завданням є вміння правильно визначити і правильно розвинути ту чи іншу форму спілкування відповідно до віку та індивідуальним можливостям малюка.
Перша форма спілкування дитини з дорослим була названа ситуативно-особистісної, яке відбувається у період від одного до шести місяців життя. Спочатку це спілкування виглядає як відповідь на вплив дорослого, потім дитина починає активно рухатися, привертаючи до себе увагу, навіть коли дорослий лається, дитина радіє тому що - це увага до дитини, спрямованість до нього. Потреба в увазі дорослого - перша і основна потреба у спілкуванні - залишається на все життя. Зародки всіх важливих якостей (розвиток особистості, активне, діяльне ставлення до навколишнього, інтерес до предметів, здатність бачити, чути, сприймати світ, впевненість у собі і т.д.) з'являються в спілкуванні матері з немовлям. Немовля не виділяє окремих якостей дорослого. Для нього не є головним рівень знань і умінь дорослого, його соціальне і майнове становище, то як він виглядає і в що одягнений. Малюка приваблює особистість дорослого його ставлення до нього. Засобом спілкування для даної форми є обмін поглядами, посмішками, викриками і гуленієм дитини, ласкавим розмовою дорослого і носять виключно експресивно - мімічний характер. У цей період спілкування немовляти з дорослим протікає поза будь - якої іншої діяльності і саме становить провідну діяльність дитини. Для ситуативно-особистісного спілкування характерні потреба в увазі та доброзичливості, особистісні мотиви і експресивно - мімічні засоби спілкування.
Наступною формою спілкування дитини з дорослим - ситуативно-ділова - і пов'язана з ним потреба в діловій співпраці. Дорослий ставати потрібний і цікавий дитині не сам по собі, а тим, що у нього є різні предмети і він вміє щось з ними робити. До експресивно - мімічним засобів додаються предметно - дієві - діти активно користуються жестами, позами, виразними рухами. Але предмет сам по собі дитині не цікавий, йому цікаво як цим предметом можна користуватися. Це відбувається з двох причин. По-перше, для дитини дорослий залишається центром переваг, в силу чого він наділяє привабливістю ті предмети, до яких торкається. Ці предмети стають потрібними і бажаними тому, що вони в руках дорослого. По-друге, дорослий показує дітям, як можна грати в ці іграшки. Для того що б діти почали грати з іграшками, дорослий обов'язково повинен спочатку показати і розповісти, що можна з ними і як грати. Тільки після цього гра дітей стає змістовною і осмисленою. Такі спільні ігри уявляю собою ділове спілкування або співпраця дитини з дорослим. Потреба у співпраці є основною для ситуативно-ділового спілкування. Для неї характерні потреба у співпраці, ділові мотиви і предметно-дієві засоби спілкування. У такому спілкуванні дитина опановує предметними діями, вчиться користуватися побутовими предметами (ложкою, виделкою, горщиком, гребінцем, одягатися, умиватися, грати з іграшкою і т.д.). Також тут починають проявлятися активність і самостійність дитини. Він ставати суб'єктом своєї діяльності і самостійним партнером по спілкуванню. З'являються перші слова, адже для того, щоб попросити у дорослого потрібний предмет, дитині потрібно назвати його. Причому це завдання - сказати те чи інше слово - ставить перед дитиною, тільки дорослий. Так у взаємодії з дорослим з приводу предметів виникає і розвивається головне - спілкування, мислення, мова.
Наступною формою спілкування дитини з дорослим є внеситуативное спілкування тобто спілкування зміст якого виходить за межі сприймають ситуації. Внеситуативное спілкування ставати можливим тільки завдяки тому, що дитина опановує активною мовою. Таке спілкування висуває нові вимоги до поведінки дорослого, йому потрібно розмовляти, розповідати дошкільнику про те чого той не бачив і не знає, розширювати його уявлення про світ. Існує дві форми внеситуативное спілкування - пізнавальна і - особистісна. Для внеситуативно-пізнавального спілкування дитини з дорослим характерно: добре володіння мовою, яке дозволяє розмовляти з дорослим про речі, які не перебувають в конкретній ситуації; пізнавальні мотиви спілкування, допитливість, прагнення пояснити світ, що проявляється в дитячі питання, потреба у повагу дорослого, яка виражається в образі на зауваження і негативні оцінки. Дитині потрібно серйозне, поважне ставлення до його питань, інтересам і діям. Потреба у повазі, у визнанні ставати основною потребою, що спонукає дитину до спілкування часто говорять дітям як треба себе вести і що треба робити і діти вибирають підкорятися, або не підкорятися, але до шести років, правила поведінки, людські відносини, якості, вчинки цікавлять самих дітей. Їм важливо зрозуміти вимоги дорослих, утвердитися у своїй правоті. Це початок внеситуативно-особистісної форми спілкування самого складного і вищого в дошкільному віці. Для нього характерні: потреба у взаєморозумінні і співпереживанні; особистісні мотиви, мовні засоби спілкування. У несітуатівно-особистісне спілкування має важливе значення для розвитку особистості дитини. По-перше, він свідомо норми і правело поведінки і починає свідомо дотримуватися їх у своїх діях і вчинках. По-друге, через особистісне спілкування діти вчаться бачити себе з боку, що є необхідною умовою свідомого управління своєю поведінкою. По-третє, в особистісному спілкуванні діти вчаться розрізняти ролі різних дорослих і відповідно до цього по-різному будувати свої відносини у спілкуванні з ними. Спілкування передбачає взаємність і обопільність. У процесі спілкування складаються певні взаємовідносини. Від характеру стосунків дитини з навколишнім багато в чому залежить, які саме особистісні якості сформуються у нього, вони можуть бути приязними, довірливими, зацікавленими, байдужими, спокійними, неспокійними і т.д. Саме дорослий ставати першим співрозмовником дитини і від того як буде спілкуватися дорослим багато в чому буде залежати як будуть розвиватися дитина. Якщо дорослий, виконуючи свої обов'язки по догляду за дитиною, робить це "сухо" обмежуючись кількома словами, то дитина не зможе повністю задовольнити свою потребу у спілкування. Дитина який ставить запитання і не отримує на них відповіді, який прагне пізнати світ навколо але не знаходить підтримки і допомоги втрачає інтерес до знань і такій дитині надалі дуже важко навчається в школі. Дорослий повинен допомагати формування всіх видів спілкування, тим самим допомагаючи формуванню особистості дитини. Спілкуючись дорослий повинен говорити весь час правду так як дитина запам'ятовує все і в майбутньому "нестиковка" інформації може сильно підірвати довіру дитини до дорослого, що в майбутньому призведе до того що всі слова сказані дорослим дитина буде ставити під сумніви.

Висновок
Життя кожної нормальної людини пронизана контактами з іншими людьми. Потреба у спілкуванні - одне з найважливіших людських потреб. Найважчі переживання людини пов'язані з самотністю, знедоленим, непонетостью іншими людьми. Найбільш радісні і світлі почуття людина переживає в розумінні іншими, любов, дружбу все це породжує близькість і пов'язаність з іншими. Тільки у спілкуванні і у відносинах з іншими людьми людина може зрозуміти і відчути самого себе, знайти своє місце у світі. Спілкування-це завжди взаємна, обопільна активність, що передбачає зустрічну спрямованість партнерів. Будь-який акт, не можна вважати спілкуванням (навіть якщо він нагадує за зовнішніми ознаками взаємодія), якщо предметом є тіло, позбавлене здатності сприйняття або відповідної психічної активності.
Дорослим іноді здається, що психічний розвиток дитини відбувається як би само собою, але це не так. Дорослі є не тільки умовою для створення дітям нормального життя, але джерел, двигуном психічного розвитку.
Численні психологічні дослідження показують, що спілкування дитини з дорослим є головним і вирішальним умовою становлення всіх психічних здібностей і якостей дитини.
Саме дорослий відкриває дитині все розмаїття емоції, мовлення, сприйняття і т.д. і якщо дорослий не пояснить дитині що сніг білий, а земля чорна, то дитина сама цього так і не дізнається.

Емоції в житті дитини

Дошкільне дитинство – особливий період в розвитку дитини, коли розвиваються загальні здібності, необхідні кожній людині в будь-якому виді діяльності.
Зараз діти стали менш чутливими до почуттів інших, вони не завжди можуть зрозуміти їх, не можуть висловити й усвідомити свій внутрішній стан і свій настрій, і часто виявляють його в різкій формі. Звідси і виникають труднощі в стосунках з однолітками та дорослими. Також збідніла емоційна сфера є причиною затримки розвитку інтелектуальної сфери. Діти менше цікавляться чимось новим, в їхніх іграх відсутня творчість, а деякі зовсім не виміють гратись.
Емоції відіграють важливу роль в житті дитини. Виявляючись у поведінці, вони інформують дорослого про те, що дитині подобається, що дратує. По мірі того, як дитина росте, її емоційний світ стає різноманітнішим і багатшим.
До 3-х років емоційний розвиток дитини досягає такого рівня, що він може себе поводити зразково. Однак те, що діти здатні до так званої “хорошої поведінки”, ще не значить, що вона постійно буде такою.Для молодшого дошкільника характерними є різкі перепади настрою, адже його емоційний стан залежить від фізичного комфорту. Якщо чотирирічний малюк дуже втомився чи переніс повний напруження день, він цілком може себе поводити, як менша віком дитина. І це є сигналом для дорослого, що в даний момент йому потрібна допомога та підтримка. На настрій малюка 3-4 років починають впливати взаємостосунки з однолітками та дорослими. Він починає оцінювати поведінку оточуючих людей. До 4-5 років дитина стає більш витривалою фізично. Це стимулює розвиток психологічної витривалості. Знижується втомлюваність, фон настрою вирівнюється, стає більш стабільним, менш сприятливим до перепадів.
В дітей старшого дошкільного віку почуття панують над всіма їх сторонами життя. Дитина 6 років може бути стриманою і приховати страх, агресію, сльози. Але лише тоді, коли це дуже потрібно.
Найбільш сильним і важливим джерелом для хвилювань стають стосунки з іншими людьми – дорослими та дітьми. Потреба “бути хорошим” для оточуючих визначає поведінку дитини. Ця потреба визначає появу складних багатопланових почуттів: ревнощі, співчуття, заздрість.
Процес розпізнавання і передачі емоцій є складним і потребує від дитини певних знань, певного рівня розвитку. Діти звертають увагу головним чином на вираз обличчя, не помічаючи пантоміміку (жести, постава). Старші дошкільники мають ще недостатні уявлення про емоційні стани людини і їх прояви.
Емоції не розвиваються самі по собі. Змінюються установки особистості, її відношення до світу, і разом з ними формуються і змінюються емоції. Виховання через емоційні впливи – дуже тонкий процес. Основним завданням його є не пригнічення та викорінення емоцій, а правильне керування ними.Створюємо емоційне благополуччя дітей

Шановні батьки!

Виростити психічно здорову та емоційно стійку дитину Вам допоможуть наступні рекомендації:
- Оточіть дитину атмосферою психологічного комфорту: відмовтесь від непорозумінь та конфліктів, категоричності, підвищених, необґрунтованих та незрозумілих вимог до дитини
- Звільніть дитину від негативних переживань. Навчіться керувати власними діями та висловами - Збільшіть емоційне спілкування з дитиною: цікавтесь її внутрішнім станом, переживаннями, бажаннями
- Виявляйте любов до дитини обіймами, поглажуваннями, цілунками, ласкавим поглядом та теплим словом
- Вселяйте віру дитини в її сили, можливості

ФОРМУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ ДИТИНИ ДО НАВЧАННЯ

Часто батьки, а іноді й учителі, вважають основними показниками готовності до школи ознайомлення дитини з літерами, вміння читати, рахувати, знання віршів та пісень. Однак дослідження показують, що це мало впливає на успішність навчання. Відсутність цих умінь не потребує спеціальної індивідуальної роботи з дитиною, оскільки їх формування передбачається програмою та методикою навчання.
Психологічна готовність до школи — це такий рівень психічного розвитку дитини, який створює умови для успішного опанування навчальної діяльності.
Компоненти психологічної готовності:
• мотиваційний;
• інтелектуальний;
• вольовий;
• емоційний;
• особистісний.
Мотиваційний компонент відображає бажання чи небажання дитини навчатися. Він дуже важливий, бо від нього залежить входження дитини в нову для неї діяльність, яка відрізняється від ігрової своєю обов'язковістю, розумовим напруженням, необхідністю подолання труднощів тощо.
Розрізняють внутрішні, або пізнавальні, мотиви учіння, що характеризуються потребою в інтелектуальній активності, пізнавальним інтересом; і зовнішні, абосоціальні, що виявляються в бажанні займатися суспільно значущою діяльністю, у ставленні до вчителя як до представника суспільства, авторитет якого є бездоганним.
Про наявність внутрішньої позиції учня можна говорити, якщо дитина:
• ставиться до вступу до школи та до перебування в ній позитивно, навіть в умовах необов'язкового відвідування школи прагне занять специфічно шкільного змісту;
• виявляє особливий інтерес до нового, власне шкільного змісту занять, віддає перевагу урокам грамоти та лічби, а не заняттям дошкільного типу (малювання, співи, фізкультура тощо), має належне уявлення про підготовку до школи;
• відмовляється від характерної для дошкільного дитинства організації діяльності та поведінки (віддає перевагу колективним класним заняттям, а не індивідуальному навчанню вдома; позитивно ставиться до загальноприйнятих норм поведінки (дисципліни);
• віддає перевагу традиційному для навчальних закладів способу виявлення рівня її досягнень (оцінка) перед іншими видами заохочення, характерними для безпосередньо-особистісних відносин (солодощі, подарунки);
• визнає авторитет учителя.
Інтелектуальний компонент готовності дитини до школи передбачає:
• обізнаність, яка характеризується обсягом знань про навколишній світ: живу й неживу природу, деякі соціальні явища тощо;
• рівень розвитку пізнавальної сфери, що визначається диференційованістю (перцептивною зрілістю), довільною концентрацією уваги,аналітичним мисленням (здатністю розуміти суттєві ознаки і зв'язки між явищами), раціональним підходом до дійсності (відносним послабленням значення уяви), логічним запам'ятовуванням.
Вольовий компонент виявляється в умінні керувати своєю поведінкою, у певному рівні розвитку довільності пізнавальних процесів.
Навчання в школі потребує довільного сприймання, тобто вміння не тільки слухати, а й чути вчителя, товаришів, довільного запам'ятовування й відтворення, вміння довільно виконувати дії, робити не тільки те, що цікаво, а й те, що потрібно, доводити розпочату справу до кінця.
Емоційний компонент готовності виявляється в тому, що дитина іде до школи із задоволенням, радістю, довірою. Ці переживання роблять її відкритою для контактів з учителем, новими товаришами, підтримують впевненість у собі, прагнення знайти своє місце серед однолітків. Важливим моментом емоційної готовності є переживання, пов'язані з самою навчальною діяльністю та її першими результатами.
Особистісний компонент готовності передбачає кілька показників:
- Самооцінка дитини шестирічного віку. До початку навчання в школі у дитини має бути сформована адекватна самооцінка. Самооцінка визначає характер ставлення до різних видів діяльності, впливає на взаємини з однолітками, вчителем, стимулює або затримує просування школяра в навчальній діяльності.
Наприкінці дошкільного віку дитина прагне узгодженості свого ставлення і оцінки оточення з оцінками і ставленням дорослого. Самооцінка значною мірою визначає рівень активності особистості. Діти з високою самооцінкою почуваються в класі більш упевнено, сміливо, активно виявляють свої інтереси, ставлять перед собою вищу мету.
- Навички спілкування, комунікабельність:
• сформованість у дитини ставлення до вчителя як до дорослого, який володіє особливими соціальними функціями;
• розвиток необхідних форм спілкування з однолітками (уміння встановлювати рівноправні стосунки тощо).
Навички спілкування дитини з дорослим дуже важливі, але цього недостатньо для формування комунікабельності. Вони повинні доповнюватись розвитком уміння спілкуватись, взаємодіяти з ровесниками.
Спілкування з однолітками сприяє успішній адаптації в дитячому колективі, допомагає налагоджувати стосунки, зважаючи на думку оточення, без прагнення зайняти кращі ролі з використанням залякування, погроз, конфліктів.
Отже, готовність дитини до школи, її майбутній успіх тісно пов'язані з тим, як вона ставиться до школи наскільки контактує з однолітками з дорослими, як поводиться в конфліктній ситуації.

Діти повинні жити у світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості.
Василь Олександрович Сухомлинський

Арт-терапія в роботі з дітьми з особливими освітніми потребами.

Арт-терапія покликана допомогти дитині справитися зі своїми психологічними проблемами, відновити емоційну рівновагу чи усунути порушення поведінки.
Одна з особливостей дитини полягає в тому, що вона у більшості випадків має труднощі у вербалізації своїх проблем і переживань. Для неї природна невербальна експресія, у тому числі й образотворча. Це виявляється особливо значимо, якщо дитина має мовні порушення. Переживання і почуття дітей безпосередніше і жвавіше «звучать» в образотворчій продукції, ніж у словах. Відбиті в ній, вони доступні для сприйняття й аналізу.
Варто враховувати дитячу фантазію і схильність до ігрової діяльності. В арт-терапевтичному кабінеті необхідно створювати особливу атмосферу для гри і творчості, підбираючи разом з дітьми відповідні сюжети і теми як основу індивідуальної і групової арт-терапії.
Істотно і те, що образотворчі матеріали і предмети ігрової діяльності є для дитини більш важливими «партнерами» комунікації, ніж арт-терапевт.
Варто враховувати і те, що ігровий простір, образотворчий матеріал і образ є для дитини засобами психічного захисту і саморегуляції, до яких вона прибігає у важких для себе обставинах. Це, зокрема, пов’язано з можливістю образотворчого образа досить тривалий час «утримувати» афекти, не даючи їм «виплеснутися» назовні. Тому образ може виступати для дитини своєрідним «контейнером» («нагромаджувачем»), усередині якого складні почуття зберігаються до тих пір, поки дитяча свідомість не зможе їх «побачити» чи «прийняти».
Арт-терапевтичні методи успішні також у роботі з аутичними дітьми. Вербальний контакт із ними вкрай утруднений. Вони “занурюються в себе”, а їхня діяльність носить ритуальний, стереотипний характер. Спроби змінити ці стереотипи, як правило, викликають сильну тривогу і навіть агресивну реакцію. Арт-терапія дозволяє якоюсь мірою отримати доступ до переживань таких дітей, активізувати їх, а в деяких випадках і сприяти розвитку практичних навичок. Варто враховувати і те, що в деяких випадках аутичні діти виявляють особливі здібності до малювання.

ПСИХОЛОГІЧНА НЕБЕЗПЕКА – ЧИ МОЖНА
ЗБЕРЕГТИ ВІД НЕЇ ДИТИНУ?

Відомо, що фізичне здоров’я дитини залежить від її внутрішнього психологічного стану. Психологічна безпека характеризується через поняття збереження психічного здоров' я дитини і відсутності психологічної загрози.
Передбачити виникнення небезпеки досить важко.

Основні причини загрози психологічній безпеці:
Зовнішні:
Надмірна опіка над дітьми, що завдає значної шкоди позитивному розвитку особистості, позбавляє самостійності й ініціативності.
Неуважність до дитини з боку батьків.
Невірна організація спілкування. Переважання авторитарного стилю, незацікавленість дитиною з боку дорослих.
Міжособистісні стосунки дітей у групі. Буває так, що діти когось ігнорують,спостерігаємо брутальність, жорстокість. На це потрібно реагувати.
Не сформованість у дітей уявлень про загальні правила поведінки в дитячому колективі.
Ворожість навколишнього середовища. Заборонено доступ до іграшок, не продумано кольорове і світлове оформлення простору, необґрунтовані заборони, зумовлені псевдо турботою про безпеку дитини.
Невиконання гігієнічних вимог дотримання приміщень і передусім режиму провітрювання.
Інтелектуально-фізичні та психоемоційні перевантаження внаслідок нераціонального режиму життєдіяльності дітей, одноманітність повсякденного життя.
Нераціональне і малокалорійне харчування, його одноманітність.
Недооцінка загартовування, скорочення нормативного часу перебування дитини на свіжому повітрі.
Несприятливі погодні умови
Внутрішні:
Звички негативної поведінки, що сформувалися внаслідок невірного виховання в родині. Такого малюка свідомо відштовхують діти і напівсвідомо-дорослі.
Усвідомлення дитиною свого відставання в тому чи іншому виді діяльності порівняно з іншими дітьми, що призводить до формування комплексу неповноцінності, почуття заздрощів.
Залежність в усьому від дорослих, що породжує почуття безпорадності, коли дитині доводиться діяти самостійно.
Індивідуально-особисті риси характеру дитини, що сформувалися не без впливу дорослих – нерішучість, або звичка постійно бути в центрі уваги.
Патологія фізичного розвитку (зору, слуху).

Отже, діти часто перебувають у стані психоемоційного напруження, яке негативно позначається на самопочутті та поведінці дитини. Саме тому в дошкільних закладах розроблено систему загального та індивідуального психологічного захисту дитини.
Психоемоційний стан багато в чому залежить від ритму життя, який задається розпорядком дня. Потрібно підтримувати баланс різних видів активності, проводити фізичні хвилинки, створювати живі куточки, адже спілкування з живою природою сприяє вихованню позитивного ставлення до навколишнього світу в цілому.

АУТИЗМ. ЯК ВІН Є

Аутизм — це порушення в розвитку дитини, що може виявитися у віці 2—2,5 років. Іноді батьки та лікарі помічають такі порушення -.. пізніше, у віці 3—5 років. Такі діти не обов’язково мають порушення мовлення або слуху. Тобто, усе, що потрібно людині для спілкування, розвивається цілком нормально. От тільки потреба у спілкуванні (самого бажання спілкуватися), здатність до взаємодії з іншими дітьми в дітей-аутистів відсутні або дуже слабко виражені. Діти зі слабким слухом або порушеним мовленням зазвичай намагаються компенсувати свої недоліки жестами, мімікою.
При аутизмі малюк або ігнорує спроби зав’язати з ним контакт, або взагалі уникає ситуацій, де йому доводиться спілкуватися.
Якщо контакт із іншою людиною все-таки встановлений, то він має швидше формальний характер.
Діагностувати дитячий аутизм досить складно. Навіть досвідчений фахівець повинен тривалий час спостерігати за дитиною, перш ніж установити такий діагноз.
Причини аутизму:
• спадкова схильність до шизофренії, її початкова стадія;
• органічна патологія мозку (вроджений токсоплазмоз, сифіліс, інтоксикація свинцем та ін.), вроджені дефекти обміну речовин, по­рушення діяльності ендокринної системи;
• емоційна депривація — нестача теплих, любовних стосунків з людьми, нехтування дитини близькими людьми.
Що робити, якщо у вашої дитини-дошкільника аутизм?
• Вірити у свої сили й набратися терпіння.
• Звернутися до фахівців (психологів, дефектологів), яким Ви довіряєте.
• Проводити корекційну роботу, що має бути особливо інтенсивною на початкових етапах. Така робота не повинна обмежуватися тільки плановими заняттями. Цілий день Ви можете навчати, спрямовувати свою дитину.
• Аутичним дітям складно пристосовуватися до мінливих умов, тому намагайтеся зробити їх максимально однаковими вдома та у садочку.
Пам’ятаємо, що з аутизмом дитини можна «боротися» тільки одним способом — вірою та терпінням з боку вихователів та батьків. Прикладом успішного результату можуть стати досягнення відомих людей, наприклад одного з найбільш заможних мешканців планети Білла Гейтса. Немає нічого неможливого для тих батьків та вихователів, які набралися терпіння і бажання, щоб допомогти дошкільнику-аутисту розкрити свій потенціали та реалізувати здібності.
Таким чином, педагогам та батькам потрібно усвідомлювати відносно аутизму дитини наступні чотири моменти:
• Аутизмом називають групу психічних порушень із затримкою інтелектуального розвитку — синдроми Каннера, Аспергера, Ретта та ін. Його відносять до неврологічних розладів з не з’ясованою до кінця етіологією. Виникнення аутизму пов’язують зі спадковим фактором, мутацією генів, аутоімунними процесами. Аутизм впливає на нор­мальне функціонування головного мозку, розвиток міжособистісних зв’язків та навичок соціальної взаємодії. Дитячі психіатри діагностують аутизм протягом перших років життя дитини. Рання діагностика аутизму дуже важлива для коригування методів виховання дитини і полегшення її соціальної адаптації.

• Клінічна картина аутизму — це низка психомоторних, мовленнєвих і поведінкових порушень з різними комбінаціями симптомів і ознак затримки розвитку. Ранній дитячий аутизм може виявлятися вже в грудному віці. Хворі діти мають мляву і скудну міміку, не здатні до невербальних взаємодій з матір’ю і оточуючими (не дивляться прямо в очі, не реагують на власне ім’я, не беруть з рук іграшки).
• По мірі зростання дитини симптоми аутизму наростають. Дитина неконтактна, мова жестів їй недоступна, її лякає зміна звичної обстановки, гучні звуки, яскраве світло або сильні запахи. Найкраще дитина почувається на самоті, уникає будь-яких тілесних контактів з батьками та однолітками. Емоційна взаємність і емпатія відсутні. Мовлення дитини не виразне, уривчасте, словниковий запас не вели­кий. Хворий може здійснювати монотонні рухи або повторювати дії, з боку схожі на ритуали.
• Відсутність інтересу до навколишнього світу і замкнутість призводять до затримки розвитку. Чим більш виражені ознаки аутизму, тим важче спілкуватися з дитиною, навчати її найпростішим навичкам та розмовної мови. Проте, не дивлячись на труднощі у набутті навичок спілкування і комунікації, діти з аутизмом часто мають високий рівень інтелекту, успішно самонавчаються і проявляють унікальні таланти до малювання, музики, математики.
Аутизм — не вирок, а особливість життя дитини, яку необхідно адаптувати до життя у сучасному світі.

Поради батькам дітей з розладами аутичного спектру

Дітей з аутизмом легко дізнатися по погляду , як би зануреному в себе , монотонності мови або її відсутності , деяким стереотипним рухам . Це особливі діти , нічим не гірше інших , які не можуть знайти зв’язок із зовнішнім світом.
Батьки дітей- аутистів часто намагаються знайти відповідь на питання , чому це трапилося саме з їхньою дитиною , а також чи можна було цього уникнути під час вагітності або після народження малюка. Є кілька версій , що є причиною даного синдрому , однак жодна з них на сьогоднішній день не доведена. Прийнято вважати , що аутизм є наслідком порушення розвитку мозку , хромосомних аномалій або їх генних мутацій .
Мамі й татові потрібно пам’ятати , що дитина з аутизмом , як і будь-яка інша – це індивідуальність , тому навчання потрібно будувати , враховуючи загальні рекомендації , а також маючи на увазі специфічні реакції дитини .
1 . Перш за все, потрібно дотримуватися режиму , оскільки діти- аутисти дуже болісно сприймають будь-які дії , які виходять за рамки звичних .
2 . Займатися з дітьми потрібно щодня , тільки регулярність може принести результати. Починайте з 5 хвилин , поступово доведіть час занять до 2-3 годин на день з невеликими перервами.
3 . Вкрай важливо навчити дитину слову « стоп » , адже він може не помічати підстерігають його небезпек – наприклад , може переходити вулицю прямо перед машиною або доторкатися до гарячих предметів . Якщо малюк буде знати слово «стоп» , ви можете уберегти його від багатьох травм.
4 . Не варто уникати товариства інших дітей , дитина може відвідувати садок , проводячи в групі хоча б 2-3 години на день.
5 . Дуже важливо відволікати малюка від безглуздих , стереотипних рухів , наприклад , за допомогою танців або стрибків на місці.
6 . Як можна більше розмовляйте з дитиною , навіть якщо вона залишається байдужою , мамі і татові необхідно мати на увазі , що їх крихітка потребує спілкування навіть більше інших діток .
7 . Не забувайте про те , що будь-яка людина потребують самоті , в тому числі і діти з аутизмом. Тому потрібно зробити для малюка який небудь « таємний» куточок , де йому ніхто не заважатиме .Поради батькам дітей з аутизмом
8 . Діти з аутизмом часто люблять кататися на гойдалках , це захоплення допоможе розвинути вестибулярний апарат дитини .
9 . Дотримуйтеся обережності у спілкуванні дитини з домашніми вихованцями , оскільки діти- аутисти по відношенню до тварин можуть бути налаштовані агресивно. Перш ніж завести домашнього улюбленця , подаруйте крихітці м’яку іграшку.
10 . Бажано відвідувати з дитиною різні центри для дітей- аутистів , щоб отримати інформацію про нові методики лікування хвороби та корекції поведінки .
Обов’язково знайдіть хорошого лікаря -психіатра , який відстежуватиме особливості дитини і динаміку розвитку . Також необхідно правильно підібрати медикаментозну терапію.
Часто малюки з аутизмом мають приховану харчову алергію , виключивши з раціону алерген , ви можете добитися значних поліпшень в поведінці дитини. Також діти з аутизмом можуть мати недолік цинку і надлишок міді , тому рекомендується періодично досліджувати кров дитини , щоб визначити рівень мінералів.
Єдиного методу лікування аутизму у дітей на сьогоднішній день немає , більшість методик спрямоване на поліпшення функціонування центральної нервової системи дитини. Це передбачає постійні заняття з малюком , на допомогу батькам можуть прийти педагоги , психологи , терапевт і логопед.

Забезпечення психологічного супроводу дітей з розладами аутичного спектра в умовах інклюзивної дошкільної освіти.

«Він блукав, посміхався, роблячи стереотипні рухи пальцями, схрещуючи їх у повітрі. Він хитав головою зі сторони в сторону, шепочучи або наспівуючи той самий мотив із трьох нот. Він із величезним задоволенням вертів усе, що потрапляло під руку... Коли його приводили в кімнату, він повністю ігнорував людей і швидко прямував до предметів, особливо до тих, які можна було покрутити... Він люто відштовхував руку, якщо та з'являлася на його шляху, або ногу, яка наступила на його кубики...».

Лео Каннер

Аутизм… Це порушення дуже різнобічне. Йому піддаються і дорослі, і діти. Розлади аутичного спектра є однією з найпоширеніших форм неспроможності та порушень розвитку у дітей. Це біологічний по природі своїй розвиток, який обумовлює особливу будову та функціонування головного мозку – і як наслідок цього порушення соціального, мовленнєвого розвитку у дитини, обумовлює специфічні особливості її поведінки уже з раннього віку. Розлади аутичного спектра - це широкий спектр різних форм розладів, об’єднаних спільними характеристиками, а саме: труднощами у побудові соціальних стосунків, спілкуванні та особливою стереотипністю поведінки. Розлади аутичного спектра належать до розладів психологічного розвитку – тому важливо усвідомлювати, що це є пожиттєва особливість дитини, зумовлена специфічністю будови та функціонування центральної нервової системи, і попри те, що у розвитку дитини завжди можливий прогрес і що в різному віці дитина буде дуже різною, вона завжди залишатиметься з певними «аутичними» особливостями. Ми маємо бути свідомі, що відповідно до того, наскільки спектральним є цей розлад у дітей, настільки ж спектральним є прогноз стосовно дорослого віку.

П’ять фактів про розлади аутичного спектра:

1. Їх частота 2-6 випадків на 1000 дітей – вони є доволі поширеними і зустрічаються не менш часто, аніж інші, більш відомі дитячі розлади, як-от, для прикладу, цукровий діабет, синдром Дауна чи дитячий церебральний параліч. Втім, попри те, що ці РАС є такими поширеними, через брак знань щодо них – як у громаді в цілому, так і серед фахівців зокрема – РАС часто вчасно не виявляються або ж невірно діагностуються, а відповідно, дітям із цими розладами не надається вчасна, адекватна допомога.

2. Це цілий спектр розладів - оскільки існує декілька можливих форм порушень – різних за важкістю та ступенем вираженості симптомів. Діти з РАС можуть дуже відрізнятися за здатністю встановлювати контакт з оточенням як за допомогою мовлення, так і невербального спілкування, за рівнем інтелектуального розвитку. Важко відшукати хоча б двох дітей із однаковими симптомами аутизму. І якщо говорити про спектр та крайні форми вираженості симптомів, – це з одного боку, не мовні діти з вираженою інтелектуальною недостатністю та соціальною ізоляцією – а з іншого – діти з високим інтелектом, розвиненим мовленням, але дуже обмеженим колом інтересів та труднощами у спілкуванні й встановленні стосунків (ця частина спектру отримала назву синдрому Аспергера).

3. Усі підвиди розладів спектру аутизму об’єднують порушення у сферах соціального розвитку дитини, розвитку мови/здатності спілкуватися та стереотипною, обмеженою поведінкою (винятком є діти з синдромом Аспергера, у який нема порушень у мовленнєвому розвитку, але є інші симптоми).

4. Причини аутизму біологічні - на сьогодні існують однозначні докази лише щодо двох причинних факторів – це генетичний фактор та фактор органічного ураження центральної нервової системи на етапі раннього її розвитку. Ці фактори обумовлюють особливу будову та відповідно особливе функціонування головного мозку у дітей з РАС – вони мають труднощі опрацювання та синтезу інформації – а відповідно цим обумовлені особливості їх поведінки.

5. Для РАС типовим є присутність інших супутніх розладів. Насамперед, це розумова відсталість – вона присутня у 30-70% дітей з аутизмом, хоча визначити ступінь її часто дуже складно з огляду на труднощі проведення тестування інтелекту у дітей з РАС. Іншими супутніми розладами можуть бути інші медичні/неврологічні/генетичні розлади (наприклад, епілепсія, порушення зору, синдром ламкої Х-хромосоми, туберозний склероз та ін.), інші психіатричні розлади (гіперактивний розлад із дефіцитом уваги, тривожні розлади, тіки та ін.).

Допомога дітям з розладами аутичного спектра – це довготривалий процес. Ми усвідомлюємо, що мозок дитини з РАС опрацьовує інформацію в особливий спосіб і саме цим зумовлюються труднощі її розуміння цього світу, зокрема людських стосунків, – звідси походить властива особам з аутизмом «соціальна сліпота». Тому загальна філософія допомоги полягає у тому, що, з одного боку, ми маємо допомогти дитині розуміти світ, «подати» інформацію у такий спосіб, щоб вона навчилася розуміти, як у цьому світі жити, як з ним взаємодіяти – і зрештою розвиватися, реалізовувати в ньому свій потенціал, будувати стосунки. Це і є завданням різноманітних педагогічних, логопедичних, психологічних методик та втручань, спрямованих на те, щоб учити дитину розуміти світ, спілкуватися, взаємодіяти тощо. З іншого боку, другим, «наріжним» каменем філософії допомоги є розуміння, що для того, аби дитина могла адаптуватися до цього світу, ми маємо зі свого боку адаптуватися до дитини, з повагою сприйняти її такою, якою вона є у своїх особливостях, бути чутливими до її потреб, бути делікатними в нашій взаємодії з нею, щоб не завдавати їй надмірного стресу, не закрити її ще більше, а навпаки: «запросити» її у «цей світ». В роботі з дітьми з РАС основним фокусом допомоги є сім’я дитини. Тому втручання скеровані на те, щоб надати батькам важливу інформацію, психологічну підтримку, допомогти їм розуміти дитину, створити оптимальні умови для її розвитку. Важливою є також певна послідовність втручань. У ранньому віці, одразу після встановлення діагнозу РАС, треба, щоб дитина отримала пакет «Раннього Втручання» – таку назву мають поширені по всьому світі програми допомоги дітям з порушеннями розвитку в перші 3–6 років життя. Ефективність цих програм щодо дітей з РАС доведена низкою досліджень, і ці програми стали «золотим стандартом» допомоги таким дітям в дошкільному віці. Зазвичай пакет послуг, який входить у ці програми, охоплює: надання інформації та навчання батьків, індивідуальні та групові комплексні реабілітаційні заняття для дитини – з логопедичним, психологічним та педагогічним компонентом згідно зі сучасними педагогічними методиками для дітей з РСА – TEACH, SCERTS, RDI (разом із тренінгом когнітивних, комунікативних та соціальних навичок, корекцією поведінкових проблем та ін.), сенсорну інтеграцію, поведінкову терапію, медичний супровід. Наступним етапом допомоги дітям з РАС є інтеграція дитини в садочок/школу (нижче детальніше йтиметься про можливості та завдання цього етапу), для батьків це часто один із найважчих періодів з огляду на труднощі знайти для дитини належну педагогічну установу та забезпечити соціальну інтеграцію дитини. Впродовж усього часу навчання дитини у дитячому колективі можуть бути потрібні додаткові реабілітаційні втручання, супровід для сім’ї та дитини команди фахівців. Допомагаючи дитині з розладами аутичного спектра зростати, долати певні етапи, маємо розуміти, що для цього потрібен час, причому кожному може бути потрібний різний проміжок часу. Тому вміння чекати, штучно не пришвидшувати зростання, терпеливо плекати процеси зростання, іти маленькими кроками уперед, добре відчувати етапність процесу – на які завдання саме тепер час, а які можуть почекати – це надзвичайно важливі аспекти корекційно-розвиткової роботи. Психологічна корекція починається з діагностики проявів психічного дизонтогенеза дитини в умовах загальної та ігрової діяльності. Основним завданням є залучення дітей з розладами аутичного спектра в різні види індивідуальної та спільної діяльності, формування довільної, вольової регуляції поведінки. Важливе значення має психологічна корекція, основи якої розроблені К.С. Лебединською, О.Н. Нікольською, В.В. Лебединським та ін. Психологічна корекція спрямована на подолання негативізму і встановлення контакту з дитиною, подолання сенсорного і емоційного дискомфорту, тривоги, занепокоєння, страхів, а також негативних афективних форм поведінки. Діти з аутизмом відрізняються вкрай низькою довільною психічною активністю, що ускладнює проведення з ними педагогічних корекційних занять. Тому необхідно застосувати ряд психолого-педагогічних корекційних прийомів, спрямованих на стимуляцію довільної психічної активності дитини. Для посилення психічної активності в ситуацію ігрових занять корисно вводити додаткові яскраві враження у вигляді музики, ритміки, співу. Особливо важливе значення у вихованні дитини з розладами аутичного спектра має організація її цілеспрямованої поведінки. Цій меті служить чіткий розпорядок дня, формування стереотипної поведінки в певних ситуаціях. Підхід до навчання дитини з розладами аутичного спектра ґрунтується на принципі стимуляції і підтримки розвитку підлягаючих збереженню сторін психіки і переважаючих інтересів. Провідна роль психолога полягає в тому, щоб активізувати бажання дитини спілкуватися, розширити її словниковий запас, допомогти сформувати алгоритм правильної поведінки. Навчання та виховання дітей із тяжкими порушеннями розвитку вимагає продуманості дій до дрібниць, досконалості системи навчання від простого до більш складного. Вся команда фахівців та батьки дітей з розладами аутичного спектра повинні намагатися дотримуватись спільних вимог і методів роботи з дитиною для досягнення позитивних результатів. Корекційна робота з дітьми з розладами аутичного спектра орієнтовно розділяється на два етапи. Перший етап: «Встановлення емоційного контакту, подолання негативізму у спілкуванні з дорослими, нейтралізація страхів» Слід пам’ятати про п’ять «не»:

Не говорити голосно.

Не робити різких рухів.

Не дивитись пильно в очі дитині.

Не звертатись прямо до дитини.

Не бути занадто активним і нав’язливим.

Пом’якшенню страхів сприяють спеціальні ігри, в яких підкреслюється безпечність ситуації. Потрібно ретельно підбирати ігри, книжки, вірші, відкидаючи ті, що можуть емоційно травмувати дитину.

Другий етап: «Подолання труднощів цілеспрямованої діяльності дитини».

Навчання спеціальним нормам поведінки, розвиток здібностей. Для дітей з розладами спектру аутизму дуже важлива цілеспрямована діяльність. Вони швидко втомлюються, відволікаються, навіть від цікавих занять. Попередженню цього сприяє часта зміна видів діяльності і врахування бажання і готовності дитини взаємодіяти з педагогом. Змістовною стороною занять з дитиною є діяльність, яку вона любить, яка додає її стану приємних сенсорних відчуттів, тобто потрібно враховувати інтереси та уподобання дитини. Працюючи з аутичними дітьми, треба мати на увазі, що корекційна робота буде тривалою. Швидше за все, на перших етапах взаємодії дитина з розладами аутичного спектру відмовиться від контакту з вами зовсім, а тим більше не захоче вступати в групову, а може бути, і в індивідуальну гру. Ігри для роботи з дітьми з розладами аутичного спектра проводяться тільки виходячи з реальних можливостей і необхідності. Складаючи список ігор для корекційних занять з аутичною дитиною, варто також пам'ятати, що грати вона з вами буде тільки в ті з них, що найбільшою мірою збіжаться з її інтересами. Тому, йдучи на заняття, ви повинні бути готові до гнучких змін своїх планів і мати в запасі кілька ігор, що можуть прийтися «до смаку» дитині з розладами аутичного спектру. Опис кожної гри починається з формулювання цілей її проведення. Сподіваємося, що це допоможе вам при доборі ігор і врахуванні інтересів конкретної дитини. Найбільш складні для аутичних дітей ігри — це колективні ігри, що припускають їхнє включення у взаємодію з однолітками. Ці ігри використовуються після проведення індивідуальної підготовчої роботи і, звичайно, при бажанні самої дитини. Обов’язковими є ігри з чіткою послідовністю дій, їх багаторазове програвання. Засвоєння системи ігрових штампів дітьми з розладами аутичного спектра сприяє формуванню у них пам'яті, уваги, сприймання. У процесі занять створюється, в подальшому, можливість перенесення засвоєного, тобто творча регуляція поведінки та підвищення предметно-практичного орієнтування в навколишньому. Не кожну дитину з проявами аутизму можна вивести на рівень нормального розвитку. Але в будь-якому випадку корекційно-розвиткова робота допоможе:

-організувати поведінку дитини

- розвинути здібності до комунікативної взаємодії;

- навчити навичкам самообслуговування;

- знизити негативні прояви аутизму;

- посилити психічну активність дитини;

- навчити проводити вільний час;

- підготувати до навчання;

Все це допоможе дитині соціалізуватися і адаптуватися в суспільстві. У аутистів свій особливий світ, свій спосіб спілкування, не такий, як у всіх інших. Незважаючи на те, що аутисти дуже відрізняються своїм душевним світом від інших людей, вони здатні адаптовуватися в нашому світі і, навіть, досягати успіхів! Для аутиста вкрай важливий порядок в житті, послідовність, знання обстановки, якщо раптом щось змінюється, ці люди серйозно страждають. Вважається, що аутизм – це не хвороба, а особливий, альтернативний стан. Не всі діти з РАС з досягненням повноліття можуть жити самостійно, але деякі досягають неабияких успіхів. Не всі знаходять застосування своєму особливому способу мислення, але ті, хто знаходить справу для себе, не просто досягають успіху, але й внутрішнього спокою. Знайшовши себе, діти з розладами аутичного спектру стають щасливими. Кожна людина мріє знайти себе. І наше завдання допомогти їм в цьому.

Стоп професійному вигоранню: створюємо простір для ресурсного відновлення

Професійне вигорання — фізичне, психологічне та емоційне виснаження, яке виникає у разі довготривалого перебування в емоційно-напружених ситуаціях. Такий стан ще називають синдромом «хронічної втоми».

Термін «вигорання» (англ. burnout) ввів у науковий обіг у 1974 році американський психолог Герберт Фрейденберг (Herbert J. Freudenberger). Цим терміном він описав стан втоми і розчарування, які спостерігав у психіатрів, що працювали у безкоштовних клініках і терапевтичних спільнотах. Згодом учений з’ясував, що вигорання є станом психічного та фізичного виснаження, зумовленого напруженим професійним життям людини.
У 1982 році американська психологиня Христина Маслах (Christina Maslach) дала повне визначення професійного вигорання — це «особливий стан, що охоплює почуття емоційного виснаження, безсилля, симптоми дегуманізації і деперсоналізації, негативне самосприйняття, зниження або втрату професіоналізму».

Існує чимало визначень терміну «професійне вигорання» та підходів до визначення і кількості його компонентів. Так, існує двовимірна модель професійного вигорання, яка охоплює емоційне виснаження та деперсоналізацію. Натомість система, яку запропонували Христина Маслах і Сьюзен Джексон (Susan E. Jackson), складається з трьох компонентів — емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції особистих досягнень. Вітчизняний дослідник Віктор Бойко доповнив цю систему 12 симптомами.

Професійне вигорання — процес доволі «підступний», адже людина може не усвідомлювати або лише частково помічати/відчувати його симптоми. Так, спочатку в людини знижується емоційний рівень та сприйнятливість: хоча зовні вона здається нормальною, однак у душі відчуває спустошеність і нудьгу. Потім людину починають дратувати ті, із ким їй доводиться працювати, вона починає відчувати неприязнь до них. Із часом стає дедалі важче приховувати роздратування, і зрештою людина виплескує озлобленість назовні.
На останній стадії у людини різко знижується самооцінка та професійна мотивація, а спілкування з оточенням зумовлює дискомфорт. Крім цього, у людини може погіршитися здоров’я, вона може страждати від безсоння, почати зловживати спиртними напоями, ліками чи психотропними речовинами.

Найбільш вразливими є фахівці, які працюють у системі «людина — людина». Тож як уберегтися від професійного вигорання самому та убезпечити від нього колег? Найліпша стратегія — створити простір, що дасть змогу ресурсно наповнюватися, відновлюватися та підтримувати ресурсний стан. Нині існує чимало методів та підходів для профілактики професійного вигорання. Однак потужні можливості для створення особливого ресурсного простору дає саме арттерапія. Арттерапія надає буденності яскравості, різнобарвності, насиченості й, відповідно, наповнює людину ресурсами та відновлює її життєвий баланс.

Аби ліпше організувати профілактичну роботу, слід насамперед ознайомитися із різними проявами професійного вигорання. Зазвичай симптоми емоційного вигорання поділяють на три групи: психофізичні, соціально-психологічні та поведінкові. Розглянемо детальніше кожну групу.

1. Психофізичні

Психофізичні симптоми пов’язані зі здоров’ям людини та фізичною здатністю виконувати професійні завдання.

1. Симптоми

До психофізичних симптомів професійного вигорання належать:

• симптом хронічної втоми — постійне або періодичне відчуття втоми увечері та/або вранці, одразу після пробудження;

• емоційне та фізичне виснаження — перенапруження та брак емоційних і фізичних ресурсів. Після відпочинку — вихідних чи відпустки — ці прояви стають менш інтенсивними, але коли людина повертається до колишньої робочої ситуації — вони поновлюються;

• особистісна відстороненість — низька сприйнятливість та реактивність до змін зовнішнього середовища — відсутність цікавості до новизни, страху в небезпечних ситуаціях;

• загальна астенізація, загальмованість — слабкість, нестача енергії, погіршення біохімічних показників крові та гормональні порушення, сонливість;

• погіршення стану здоров’я — часті головні болі та розлади шлунково-кишкового тракту, зниження зовнішньої і внутрішньої сенсорної чутливості — погіршення зору, слуху, нюху і тактильних відчуттів, різке зниження/збільшення ваги, порушення сну.

1. Профілактика

Найліпший спосіб запобігти психофізичним симптомам — системний фізичний вплив на тіло:

• регулярні фізичні навантаження, як-от спорт, йога, танці тощо — заряджають енергією та зміцнюють здоров’я;

• активний відпочинок, релаксація на природі — надихають і дарують позитивні враження;

• ігротерапія, ізотерапія, терапія кольором, світлом, музикою тощо — дають змогу перезавантажитися після роботи й переключитися на відновлення свого ресурсного стану.

Коли людина достатньо піклується про своє тіло, воно швидко відновлює свій ресурсний потенціал.

1. Соціально-психологічні

Соціально-психологічні прояви пов’язані, зокрема, із емоціями та почуттями людини, із її рівнем задоволеності роботою та самою собою.

1. Симптоми

Серед соціально-психологічних симптомів професійного вигорання виділяють такі неприємні відчуття та реакції:

• байдужість, нудьга, пасивність і депресія — знижений емоційний тонус і відчуття пригніченості; цинічне і черстве ставлення до людей на роботі та в особистому житті;

• підвищена дратівливість, часті нервові «зриви» — спалахи невмотивованого гніву або відмова від спілкування;

• постійне безпричинне переживання негативних емоцій — провина, образа, недовіра, сором, скутість, розчарування, невпевненість у собі;

• неусвідомлене занепокоєння та підвищена тривожність, негативні установки;

• почуття гіпервідповідальності та постійний страх невдачі, брак підтримки з боку сім’ї, друзів, колег.

1. Профілактика

Системна робота над собою, своєю самооцінкою, вірою в себе й у свою роботу — основний спосіб запобігти емоційному вигоранню. Якщо людина не залежить від думки оточення, об’єктивно оцінює свою роботу й досягнуті результати, спокійно сприймає реальність і вірить у світле майбутнє, вона формує стійкий ресурсний стан до будь-яких перепон.

Для профілактики емоційного вигорання важливо те, як людина оцінює власну роботу. На цьому наголошував французький письменник Жан де Лабрюєр (Jean de La Bruyère): «За старанне виконання своїх обов’язків людина винагороджує себе задоволенням, яке вона відчуває, і не переймається похвалою, пошаною і вдячністю, які їй не висловлюють інші». Про те, що необхідно позитивно оцінювати власну працю, зазначав і англійський письменник Джон Раскін (John Ruskin): «Щоб люди були щасливі на роботі, необхідно три умови: робота має бути їм під силу, вона не повинна бути виснажливою і її обов’язково має супроводжувати успіх».

1. Поведінкові

До поведінкових проявів професійного вигорання належать різні вчинки та форми поведінки.

1. Симптоми

Людина, яка відчуває професійне вигорання, зокрема, поводиться так:

• відчуває, що робота стає дедалі складнішою, а виконувати її — важче і важче; відчуває марність, не вірить у те, що буде ліпше, втрачає ентузіазм;

• змінює режим роботи — рано приходить і пізно йде або, навпаки, пізно приходить і рано йде; без нагальної потреби постійно бере роботу додому, але не виконує її;

• відмовляється ухвалювати професійні рішення, по-різному пояснюючи це собі та оточенню; не цікавиться альтернативними підходами до розв’язання завдань;

• не виконує важливих, пріоритетних завдань, виконує роботу формально, «для галочки»;

• зменшує активність та інтерес до дозвілля, хобі, обмежує соціальні контакти.

1. Профілактика

Щоб уникнути поведінкових симптомів, людина має звернути увагу на основні аспекти професійної сфери: ціль, оточення, дії та досягнення.

Професійна ціль. Коли людина чітко розуміє, чого хоче досягнути, із якою метою професійно розвивається та яку винагороду отримає за старання, вона може корегувати професійну діяльність. Тобто вона може раціонально та рівномірно розподіляти свої ресурси між різними сферами діяльності й, відповідно, не відчувати їх нестачі.

Професійне оточення. Людина може впливати на психоемоційний стан інших. Коли людину оточують сильні, цілеспрямовані, амбітні, цілісні, мотивовані особистості, то і її власний простір ресурсно наповнюється бажаннями, можливостями, діями, досягненнями. І навпаки, коли людину оточують ті, хто постійно жаліється, ображається, підсиджує інших, то вона починає бачити лише негатив, втрачає бажання діяти «на результат». Тож ресурсне, натхненне та вмотивоване оточення дає змогу професійного зростати, а не вигорати.

Дії та досягнення. Ціль, дія та результат взаємопов’язані: досяжна, реальна, вимірна ціль надихає діяти, а щоденні маленькі дії заради цілі приносять результати. Зі свого боку, маленькі щоденні досягнення ресурсно наповнюють та надихають на нові звершення.

Ці три складові показують конкретний алгоритм дій, як запобігти професійному вигоранню.

1. І наостанок…

Аби запобігти професійному вигоранню, можна також вдатися до таких способів:

• «піднятися» над професійно складною ситуацією, тобто змінити кут зору, подивитися на свій стан і роботу інакше, глобальніше або проаналізувати ситуацію з позиції стороннього спостерігача;

• перенести свої знання, вміння, навички, досвід, завдання у суміжну сферу діяльності, тобто знайти нові можливості, аби реалізуватися професійно;

• поставити і досягнути глобальніших цілей, тобто зробити виконання професійних обов’язків інструментом для досягнення вагоміших, значиміших, масштабніших цілей;

• змістити фокус уваги в роботі із «добре вмію це робити» на «я цього ще не вмію, не освоїв, не вдосконалив», тобто знайти новий сенс у своїй професії.

Як приборкати хаос адаптаційного періоду

Усі малюки адаптуються до умов дитячого садка по-різному. Хтось легше, а хтось складніше. Хтось швидко, а в декого адаптація розтягується майже на пів року. «Чому так?» — запитання, яке щороку ставлять собі та колезі-психологу і вихователі, і адміністрація ЗДО.

Відповідь на це запитання обумовлюють батьківські настанови й умови виховання дитини. Аби ще до початку адаптаційного періоду передбачити, які труднощі під час нього можуть виникнути, слід проаналізувати чинники адаптації крізь призму сімейного виховання кожного дитини.

Фахівці, які досліджують проблему адаптації, виділяють різні чинники. Ми спробували їх узагальнити. Аби виокремити показові, ми проаналізували чинники за такими критеріями:

• можливість змінити зовнішні умови на користь дитини, підлаштувати їх під її індивідуальні особливості. Це завдання батьків і педагогів у період адаптації;

• особливості вікового розвитку дитини, яка вперше приходить у дитячий садок. Здебільшого це трапляється у віці двох — трьох років, тобто у період раннього віку.

1. Вік дитини

Аналіз. Аби дитина впевнено пристосувалася до нових умов життєдіяльності, її організм має вміти або бути готовим адекватно реагувати на них. Що старша дитина, то вона більш вправна й незалежна від чужих дорослих. Однак прямої залежності між віком дитини та характером адаптації немає. «Дорослий» новачок має свої проблеми.

Завдання дорослих. Вплинути на цей чинник, тобто вік дитини, ані педагоги, ані батьки не можуть. «Зачекаємо допоки дитина підросте» — це не допомога під час адаптації і не відповідь психолога!

1. Емоційний розвиток дитини

Аналіз. Емоції у дітей раннього віку нестійкі, короткочасні, імпульсивні, лабільні, інтенсивні, неконтрольовані. А емоційна реакція на ту чи ту подію настає із запізненням — про це свідчать дослідження видатного дитячого психолога Олександра Запорожця. Емоції значно впливають на дитину: внаслідок і негативних, і позитивних переживань вона може втрачати апетит, погано спати, часто плакати. У ранньому віці почуття є мотивом поведінки: дитина діє під впливом емоції, яка виникла в певний момент. Тому поведінка дитини у цей віковий період є імпульсивною.

Завдання дорослих. І психологу, і вихователю важливо знати закономірності емоційного розвитку дитини раннього віку, аби розуміти, як взаємопов’язані її поведінка та настрій. Також дорослі мають усвідомлювати свої завдання щодо емоційного розвитку дитини. Адже протягом раннього віку дитина збагачує свій емоційний досвід, соціалізує емоції та починає вчитися їх контролювати. Утім, значно вплинути на емоційний розвиток дитини, аби оптимізувати її адаптацію, дорослим навряд чи вдасться.

На початковому етапі адаптації малюка до нових умов життєдіяльності вся активність належить дорослим. Якщо батьки налаштовані позитивно, вони формують у дитини таке саме оптимістичне ставлення до дитячого садка, вихователя, однолітків. Педагоги ЗДО підтримують це ставлення і під час взаємодії з дитиною враховують індивідуальні особливості її розвитку та емоційної сфери зокрема.

1. Оволодіння ігровими діями

Аналіз. Характер адаптації дитини до дитячого садка залежить від рівня розвитку предметної діяльності, тобто від того, як дитина вміє діяти з різними предметами та іграшками. Малюк, який вміє різноманітно і зосереджено діяти з іграшками, адаптується до нових умов відносно легко, оскільки він:

• захоплюється новими іграшками й ігровими діями з ними і, відповідно, рідше згадує про розлуку з рідними;

• вміє встановлювати ділові контакти з дорослими.

Завдяки цим вмінням дитина перебуває у позитивному емоційному стані в дитячому садку, і загалом швидше й легше пристосовується до нього. Адже цікава іграшка в руках хоча і незнайомого дорослого все одно приваблива. А спілкування з ним про цю іграшку — більш опосередковане. Таке спілкування про предмет у конкретній ситуації має найменший ступінь емоційної близькості, що і дає малюку змогу контактувати у справі з незнайомим дорослим.

Завдання дорослих. Формувати у дитини ситуативно-ділову форму спілкування з дорослими і розвивати предметно-практичну діяльність — завдання, яке має стати об’єктом пильної уваги батьків. Адже до дитячого садка швидше звикають діти, які мають ліпше розвинуту провідну діяльність та вміють вибудовувати спілкування з дорослим на основі потреби у співпраці.

1. Поінформованість дитини про зміни у її житті

Аналіз. Що несподіваніші зміни в навколишньому середовищі, то глибші й триваліші зміни емоційного стану дитини. Якщо сформувати у дитини позитивне ставлення до дитячого садка, це дасть їй змогу легше адаптуватися до нових умов.

Зміна умов життєдіяльності — стресогенна ситуація, бо руйнує динамічний стереотип. Коли дитина опиняється у незнайомому оточенні, вона відчуває брак інформації, емоційне напруження та тривожність. Дефіцит адекватної інформації та відсутність соціального досвіду спричиняє тимчасову неадаптивність дитини. Наявність у дитини попередньої позитивної інформації про нове середовище обумовлює ступінь її емоційного напруження безпосередньо в період адаптації.

Завдання дорослих. Батьки можуть розповідати дитині як самі ходили до дитячого садка, що цікаве там відбувалося. Крім цього, вони можуть вигадати або навіть інсценізувати історії про дітей, що ходять в дитячий садок: «Наша лялька Оксанка піде в дитячий садок. Іди сюди, Оксанко, привітайся. У тебе буде своя шафа для одягу (дорослий показує іграшкову шафку і складає туди кілька ляльчиних речей). Обідатимеш за столом (розміщує ляльку за столиком) поруч з іншими дітками. У тебе будуть друзі, із якими ти цікаво і весело гратимешся».

Якщо розповісти дитині про майбутні події, це дасть їй змогу почуватися впевненіше. Звісно, поінформувати дитину про прийдешні зміни мають батьки. Утім, якщо цього не сталося, поінформувати дитину мають педагоги ЗДО. Крім цього, вони повинні пояснити батькам, чому дитині важливо знати, що на неї очікує, навіть тоді, коли вона вже ходить у дитячий садок.

1. Режим дня вдома

Аналіз. Маленькі діти полюбляють правила, так вони почуваються у безпеці. Пам’ятаєте, найбільший стресор для людини — невідомість, невизначеність. Тож дитина, яка звикла до режиму вдома, погано почуватиметься у дитячому садку, якщо режим у ньому не збігається з домашнім.

Завдання дорослих. Батьки і педагоги можуть і мають підлаштувати цей чинник на користь дитини. Узгодити між собою домашній режим і садковий — завдання батьків. Завдання працівників ЗДО — допомогти батькам впоратися.

1. Рівень самостійності дитини

Аналіз. Побутова самостійність малюка певною мірою забезпечує його емоційний комфорт у нових умовах: «Я сам можу!» Вміння щось робити самостійно додає дитині впевненості, дає їй змогу бути незалежною і не звертатися по допомогу до чужої тьоті.

Завдання дорослих. Під час підготовки дитини до вступу в дитячий садок батьки мають взяти до уваги її рівень самостійності. А вихователі груп — всіляко підтримувати прояви дитячої самостійності та м’яко її спрямовувати.

1. Розвиток мовлення дитини

Аналіз. Дитина, яка може заявити про свої бажання/небажання, легше адаптується.

Дитині, до якої звертається чужий дорослий, найважливіше зупинити якусь його дію, відгородити, захистити себе до того моменту, коли прийде мама/тато.

Це, так би мовити, видимий ефект від розвинутого мовлення у дитини під час адаптації. Утім, розвинуте мовлення має ще одне не очевидне, проте визначальне значення.

Для періоду раннього віку властиве ділове спілкування. До нього дитина переходить від емоційно-особистісного. Чим відрізняється емоційний контакт від ділового, практичного? Насамперед тим, що емоційні ставлення вибіркові й мають інтимну, особистісну основу. Вони базуються на досвіді особистісного безпосереднього спілкування з найближчими людьми — мамою і татом. На відміну від емоційного спілкування ділова, практична взаємодія більш безособова й менше залежить від звички контактувати з певною людиною. Під час такої взаємодії між двома партнерами з’являється нова ланка — предмет, який відсторонює малюка від того, із ким він спілкується, і робить спілкування опосередкованим. Якщо перекласти це на ситуацію адаптації, то у вихователя є шанс, так би мовити, сховатися за іграшкою.

Завдання дорослих. Розвивати мовлення дитини — завдання як батьків, так і педагогів ЗДО. І воно не завершується ані тоді, коли дитина приходить у дитячий садок, ані через рік після цього.

1. Соціальний досвід дитини

Соціальний досвід дитини, який вона набула до вступу в дитячий садок, має абсолютне значення під час адаптації. Він охоплює два компоненти:

• психологічна готовність розлучитися з мамою;

• досвід взаємодії з іншими дорослими і дітьми.

1. Розлука з матір’ю

Аналіз. Поява у дитини так званого «адаптаційного синдрому» — прямий наслідок її психологічної неготовності до виходу з сім’ї.

Найважливіше питання щодо процесу адаптації — чи готова дитина розлучитися з матір’ю, встановлювати контакти з новими незнайомими дорослими й дітьми, приймати і дотримуватися складних і не завжди зрозумілих для неї соціальних норм і правил поведінки. Утім, часто це питання батьки навіть не беруть до уваги. Нерідко трапляються ситуації, коли батьки помічають, що у їхнього малюка слабко розвинені навички спілкування або він не бажає приймати нові правила чи вимоги, і намагаються віддати його в дитячий садок, аби він цього навчився. Таке «навчання» обертається болісними переживаннями для самої дитини, зумовлює претензії і зауваження з боку вихователів.

Дитина, яка не володіє навичками самообслуговування, але психологічно готова до вступу та має ширше, ніж домашнє, коло соціальних взаємин, звикає до дитячого садка швидше і легше, ніж її одноліток, що вміє самостійно їсти чи одягатися, але не знає, як звернутися до незнайомого дорослого або дитини.

Завдання дорослих. Проблема психологічної неготовності дитини до виходу з сім’ї не менш важлива, ніж проблема готовності до шкільного навчання. Якщо дорослі ігноруватимуть цю проблему, вони можуть виховати дитину, яка не вміє і не бажає приймати інші, ніж заведені у її сім’ї, правила і норми, і яка «використовує» як захисний механізм постійні соматичні захворювання.

1. Взаємодія з дітьми і дорослими

Аналіз. Вступ до дитячого садка значно розширює коло спілкування дитини. Тож питання: «Наскільки дитина готова встановлювати нові контакти з чужими дорослими?» — принципове. Відповідь на нього дає наявний в дитини досвід взаємодії із оточенням. Якщо досвід дитини обмежений спілкуванням з мамою і татом, їй буде складно звикати до нових умов, взаємодіяти із чужими дорослими та дітьми.

Говорити про те, що дитина спирається на дорослого в скрутних моментах, тобто шукає в нього захисту і підтримки та звертається по допомогу, можливо лише тоді, коли новачку чотири чи п’ять років. Для дитини раннього віку чужий дорослий — лише чужий!

Крім цього, готовність дитини взаємодіяти з однолітками залежить від того, як вона реагує на велику кількість дітей поруч. Інколи колектив однолітків стає непереборною перешкодою для дитини, адже раніше її оточувало багато дорослих, а дітей поруч було мало або зовсім не було.

Завдання дорослих. На соціальний досвід дитини як на чинник, що визначає характер адаптації можна впливати. Розширювати його мають насамперед батьки. Адже поруч з мамою і татом дитина почувається в безпеці, а ще вона легко наслідує поведінку близьких дорослих. Утім, і педагоги ЗДО не повинні стояти осторонь. Вони також мають залучати новачка до спілкування з дітьми і дорослими. Робити це слід неквапливо, поступово, а також враховувати, кому дитина віддає перевагу в спілкуванні.

1. Ставлення батьків до дитячого садка

Аналіз. Важливо підготувати малюка до змін у його житті. Тому про вступ у дитячий садок батьки мають говорити в сім’ї як про радісну, очікувану подію. У жодному разі батьки не повинні ставити дитячий садок в позицію покарання.

Часто батьки ведуть дитину в дитячий садок через домашні обставини і ставляться у такому разі до неї співчутливо, із жалем. Крім цього, розповідають у присутності дитини про свої переживання, родичам, сусідам, знайомим тощо. У такій ситуації дитина також починає себе жаліти, вередує, відмовляється ходити в групу. У неї просто немає причин вірити, що в дитячому садку добре, весело, цікаво, адже батьки говорять зовсім інше.

Дитина може сформувати оптимістичне й життєрадісне ставлення до дитячого садка, якщо пояснити їй, що новий для неї дім — об’єктивна необхідність, що вона росте, стає дорослішою.

«Пропагуючи» дитячий садок, одна мама постійно наголошувала сину: «Ти уже — ДОРОСЛИЙ хлопчик, тож настав час іти в садок. Це лише маленькі дітки сидять із мамою вдома, а такі ДОРОСЛІ як ти, ходять у дитячий садок. Це велика честь, адже приймають туди лише дуже дорослих і серйозних дітей, а ще тих, із ким цікаво і весело гратися».
Мама обрала правильний метод «пропаганди», адже зазвичай дво-трирічні діти дуже пишаються, коли їх називають дорослими. Крім цього, бажано під час зустрічі зі знайомими, родичами, друзями розповідати з гордістю про те, що «Наш Славко уже дорослий, незабаром у садок піде!»

Завдання дорослих. Аби цей чинник зіграв на користь дитини, батьки мають продемонструвати своє ставлення до дитячого садка ще до того, як вона почне його відвідувати. Якщо ж батьки не врахували це, то формувати у дитини позитивне ставлення до дитячого садка мають вихователі. Саме вони налаштовують дитину на перебування в групі й розповідають батькам, як це слід робити вдома.

1. Стан здоров’я дитини

Аналіз. Якщо дитина хворіє, батьки її не поведуть до дитячого садка. І навіть, якщо стан дитини погіршився вже в групі, єдине що можуть зробити вихователі — зателефонувати батькам, аби ті її забрали якнайшвидше і звернулися до лікаря. Якщо у малюка є хронічне захворювання, то батьки лікуватимуть дитину і поведуть її у дитячий садок тоді, коли мине гострий період. Якщо дитина нещодавно перенесла тяжке захворювання і є заслабкою, батькам слід зачекати. Щойно імунітет дитини поліпшиться, можна поступово ознайомлювати її з дитячим садком.

Завдання дорослих. На цей чинник, так само як і на вік, педагоги та батьки не можуть вплинути. Тобто дорослі не мають змоги змінити зовнішні умови так, аби дитина моментально видужала і здоровою прийшла до дитячого садка.

1. Темперамент дитини

Аналіз. Темперамент — сукупність вроджених властивостей психіки. Він становить основу для формування характеру. Це те біологічне, що є в людині. Темперамент, або індивідуально-типологічні особливості, визначають динаміку та емоційність діяльності й поведінки малюка.

У дорослому віці вплив темпераменту на діяльність і поведінку також суттєвий, проте він опосередкований соціальним досвідом і вихованням людини.

Деякі фахівці наголошують на тому, що треба навчити дитину спиратися на сильні сторони темпераменту, і тоді адаптація буде легкою. Зауважимо ще раз: до дитячого садка діти зазвичай йдуть у дво-трирічному віці. Та й для старшого дошкільника у ситуації стресу це завдання майже нездійсненне.

Завдання дорослих. Як змінити цей чинник чи допомогти дворічному малюку спиратися на сильні сторони свого темпераменту? Запитання риторичне. Дорослі мають прийняти темперамент дитини як даність і ставитися як до цінності!

Отже, маємо три групи чинників, які виділяємо за тим чи тим критерієм. Перша — за часом активації, тобто чинники, які полегшують адаптацію новачка, якщо дорослі врахували їх до вступу дитини в дитячий садок. Це, зокрема, ставлення батьків до дитячого садка та поінформованість дитини про зміни в її житті; психологічна готовність дитини до розлуки з мамою; досвід взаємодії з іншими дорослими і дітьми. Друга група — за статичністю, тобто умови, що формують той чи той чинник, неможна змінити. До статичних чинників належать вік дитини, її стан здоров’я та темперамент. Третя група — за наявними у дитини вміннями. Серед цих чинників — рівень розвитку мовлення дитини та ігрових дій, емоційний розвиток та рівень її самостійності. Ці чинники дорослі можуть видозмінити на користь дитини.

Аби новачок легко адаптувався до умов дитячого садка, дорослі — батьки і педагогічні працівники ЗДО — мають потурбуватися про це завчасно. А під час адаптації відстежувати ті нюанси, які полегшують або ускладнюють адаптацію. На перші слід спиратися, а другі — попереджати.

Сім порад для батьків, як підтримати дитину під час війни

Війна зумовлює сильний стрес, розчарування, страх. Як дорослим впоратися з такими емоціями, а відтак допомогти дитині?

Одні діти хочуть говорити про стресогенну ситуацію, другі — ні. Обидві реакції — нормальні й природні. Якщо дитина хоче поговорити, дайте їй змогу в комфортних умовах поділитися думками й поставити запитання. Уважно вислухайте дитину, при цьому зверніть увагу на мову її тіла, емоції та спонукайте її до спокійної розмови.

Якщо дитина не хоче наразі спілкуватися, не змушуйте її говорити. Продовжуйте спостерігати за дитиною й наголосіть, що готові її вислухати, коли вона захоче виговоритися

Не уникайте складних розмов

Дорослі хочуть захистити дитину від тривожних переживань. А тому намагаються уникати складних розмов, які, на їхню думку, можуть зумовити в дитини негативні емоції. Утім, дитину засмучує власне стресогенна ситуація, а не розмови про неї.

Запропонуйте дитині поговорити й поставте їй відкриті запитання: «Що б ти хотів (-ла) знати?» або «Що ти відчуваєш?». Нехай інтереси та думки дитини визначають тему розмови. Якщо не можете відповісти на те чи те запитання, зізнайтеся у цьому дитині. А відтак скористайтеся нагодою побути «учнем» і разом із дитиною дослідіть питання, яке її цікавить. Переконайтеся, що не надаєте зайву інформацію, не вживаєте незрозумілі дитині слова

Контролюйте контент, який споживає дитина

Наразі по телебаченню та в соціальних мережах детально висвітлюють воєнні події, які відбуваються в країні. Цей контент часто містить фото та відеоматеріали, які не призначені для дітей. Крім цього, навіть дошкільники можуть самостійно шукати відповіді на запитання, які їх цікавлять, в інтернеті. Намагайтеся стежити, якої якості та в яких обсягах інформацію отримує дитина, і будьте готові інтерпретувати та пояснити те, що вона не зрозуміла

Будьте готові до будь-яких запитань та реакцій дитиниБудьте готові до того, що дитина ставитиме запитання про війну. Відповідаючи, стежте за тоном голосу, зберігайте спокій і будьте чесними з дитиною. Поясніть дитині, зважаючи на її вік, що наразі відбувається в країні, і що ви та інші люди робите для того, щоб захистити її та вашу сім’ю. Адекватно реагуйте на відповіді та додаткові запитання дитини.

Діти по-різному реагують на стресогенні події. Це залежить від віку та характеру дитини, та того, чи мала вона травмівний досвід у минулому. Немає правильної чи неправильної емоційної реакції на страх чи тривогу. Тож будьте готові до того, що у дитини може змінитися настрій, поведінка, щоденні звички, зокрема апетит і режим сну. Адекватно й співчутливо реагуйте на такі зміни. Однак зауважте, що вони нормальні, якщо тривають протягом короткого періоду часу. Якщо дитина постійно відчуває стрес, погано почувається й не може нормально жити, зверніться по допомогу до практичного психолога

Потурбуйтеся про себе

Ніхто не застрахований від емоцій, викликаних труднощами. Визначте свої реакції і почуття та приділіть їм увагу. Пам’ятайте, що ви — надійний ресурс для вашої дитини, а тому найліпший спосіб допомогти їй — подбати про свій стан та психічне здоров’я.

Поділіться з дитиною техніками, які допомагають вам долати стрес, позбуватися негативних емоцій, тілесних затисків. Якщо відчуваєте, що вас переповнюють емоції і вам складно з ними впоратися, зверніться по допомогу до фахівця — практичного психолога, психотерапевта

Підтримуйте рідних і приймайте підтримкуСім’я — найліпше джерело підтримки у складних ситуаціях, зокрема і під час війни. Тож покладайтеся на своїх батьків, братів і сестер і самі допомагайте їм. Війна та труднощі, які вона зумовлює, — можливість для сім’ї не лише продемонструвати свою стійкість, а й зміцнити родинні зв’язки

Вірте у краще

Зберігайте оптимістичний настрій і дивіться в майбутнє. Люди, сподіваються на краще й позитивно мислять, розвивають стійкість і підвищують свої шанси впоратися з негараздами й при цьому зберегти свій добробут та психічне здоров’я

Допомога у формуванні стресостійкості

Стрес є важливою частиною життя кожної людини. Він допомагає мобілізувати фізичні та психічні ресурси за для подолання викликів, які постають на нашому життєвому шляху. Ми маємо стрес у кожному дні й він не приносить нам шкоди, допоки його сила та тривалість не виходить за індивідуальні межі витримувати стрес.

Коли ми перебуваємо під дією сильного чи/або тривалого стресу, наші тіло та психіка виснажують та потребують відновлення. Коли відновлення не відбувається, то розпочинаються процеси перевиснаження, вигоряння та захворювання.

Результатом перевиснаження від стресу можуть бути як фізичні хвороби (хронічні захворювання, простуда, мігрені тощо), так і психологічні (депресія, ПТСР, панічні атаки тощо). Тому дуже важливо навчитися регулювати рівень стресу у межах вашої можливості витримувати його, відновлюватися після виснаження від стресу й звертатися до спеціалістів, якщо ви не можете самостійно справитися з наслідками сильного чи тривалого стресу.

Ви можете використовувати його щотижня, для того, щоб відстежувати актуальний стан.

Також для щотижневого швидкого моніторингу можна використовувати “термометр стресу”:

Найкраще лікування – профілактика. Тому розпочнемо з рекомендацій, які допоможуть знижувати вплив стресу та відновлюватися.

Фундаментом вашої стресостійкості є спосіб життя. Ми свідомі того, що наразі кожен українець знаходиться у різній ситуації, яка по своєму є складною для вибудови доброго способу життя. Також ми є свідомими того, що, чим більш несприятливі умови, тим більше людина потребує простих та дієвих способів для стресостійкості. Тому спосіб життя є найбільш корисним для стійкості до впливу стресу.

Чим важливо наповнити свій спосіб життя?

1. Добрий сон. Під час сну наше тіло та психіка дуже добре відновлюється. Й утрата доброго сну призводить до того, що стресу стає більше, тому потрібно максимізувати його якість.

2. Збалансоване харчування. В міру, збалансовано, усвідомлено, з режимом та відповідно до функцій харчування (їсти потрібно для відновлення енергії, а не для перегляду відео чи зняття стресу, для цього, нижче будуть техніки).

3. Фізична активність. Мінімум 30-40 хв. низької інтенсивності (напр., прогулянки) або 10-20 середньої та високої інтенсивності.

4. Ресурсна діяльність. Все що приносить вам задоволення, досягнення та відповідає вашим цінностям.

5. Ресурсні емоційні стани. Слухати музику, дивитися стендапи, насолоджуватися краєвидом і все, що наповнює вас приємними та ресурсними емоціями.

6. Планування та розпорядок дня. Це допомагає мати більше визначеності, впорядкованості та системності, яких наразі бракує. А також допоможе не перевантажувати себе.

7. Спілкування з важливими та близькими людьми. Дуже важливо розділяти ваші переживання, турботи та радість з іншими. Ділення неприємностями полегшує їх, радощами – посилює їх. Також важливою частиною є можливість підтримати та допомогти іншим, коли на це є ресурси. Розмовляйте, обіймайтеся, проводьте разом час.

Коментарi